Здатність вловлювати гру слів я підмітив в себе дуже давно. А якщо добавити до цього ще непогане почуття гумору, то інколи виникали такі життєві ситуації, що запам’яталися надовго. Комусь правда була не дуже до душі моя дотепність, хтось інколи ображався. Але я помітив, що ображалися якраз ті, в кого таке почуття гумору відсутнє.
А може і було за що ображатися…
Тож пам’ятаю, що одного разу гостюючи в товариша в селі почув як один з сусіді жалівся на те, що в нього на городі розвелося стільки кротів, що годі дати їм раду. Вони не те, що грядки всі перевертають, а навіть посаджену картоплю виштовхують назовні.
Розмова була за обідом. На столі парував червоний борщ, зварений вже з молодим бурячком та морквою, красувалися помиті, в крапельках води молоденькі огірочки та помідори. Зелень петрушки та кропу лежала великими пучками по краях столу, а в його центрі красувалася запечена в печі качка, і її шкірка аж вилискувала і набула червонястого забарвлення. Молода бараболя було густо всипана кропом і сама просилася наколоти її виделкою. Для покращення апетиту, як сказала його мама, поставила на стіл літрову пляшку самогонки, прозорої як сльоза і міцністю не менше як градусів з шістдесят. Хоч дивлячись на цю смакоту, апетит проявлявся сам, що аж слина виділялася.
Стіл був накритий на веранді і хоч на дворі стояла спека, на веранді було прохолодно. Випивши по пару чарок за здоров’я і господиню, обід перейшов у спілкування. І ось цей сусід закушуючи печеною качкою до м’яса якої був поданий натертий хрін, розповідав про свою біду та від молодого міцного хрону аж крутив головою, бо в носі крутило від того хрону так, що виступали сльози. Слухаючи про його проблеми та дивлячись на його реакцію на хрін, я візьми та й пожартував, що щоб позбутися цих кротів, то потрібно їм в кожну нору всунути по корінцю хрону. Від хрону їм теж буде крутити в носі і вони покинуть город і що в мене вдома вже давно так борються з кротами.
Хто ж його знав що цей сусід сприйме все це всерйоз, а може відчувши на собі дію хрону він в це і повірив. Якби там не було, але десь через рік товариш приїхавши з села сміючись мені розповів, що сусід на мене дуже ображений бо від моєї поради кроти нікуди не поділися, а город до того ще й густо заріс хроном і тепер вже появилася ще одна проблема, якої теж дуже важко позбутися.
Що казати про чужих, як навіть теща говорила, що вона не розуміє коли я кажу правду, а коли жартую і що інколи боїться щось розповісти, щоб я часом чого не перекрутив. Вона родом була з Білорусії, але більшу частину життя прожила в Україні. Наживши на старість купу хвороб і вийшовши на пенсію, вона займаючись домашніми справами любила слухати так званого брехунця, тобто дротовий радіоприймач, а особливо передачі, що стосувалися здоров’я. Вже за вечерею вона розповідала про почуте, про поради та методи лікування тієї чи іншої хвороби. Так ось одного разу вона почала розповідати, що чула сьогодні по радіо про те, що – «есть грузин который больных раком лечит.» Я одразу вловив гру слів в її виразі і одразу випалив, що грузини вони такі, вони всіх раком лічать. Правда, ображатися довго вона не вміла, тож і цього разу ображалася вона лише з тиждень.
Родина її в Білорусії була чималенька, адже в сім’ї їх було дев’ятеро. Зрозуміло, що гостей з її родини навідувалося чимало. На гамірних застіллях лунала білоруська і українська, пісні та тости. По аналогії до нашого найпоширенішого і найкоротшого тосту при родинних застіллях – «На здоров’я» лунав білоруський – « Каб были здаровые». Він був для них таким же звичним, як і нам наш. Та вловивши в ньому певну гру слів я в наступному тості запропонував ще раз підняти чарку за чудовий і змістовний білоруський тост з побажанням здоров’я чоловічій половині – «Кабели здаровые».
Сміялися довго і говорили про те,що за все життя ніхто ніколи не вловлював такої гри слів. Та при наступних зустрічах за столом обов’язково лунала і моя інтерпретація тосту.
Щось подібне вловив я і в наших звичних побажання і тостах при вітанні іменинників. Так для людини найдорожче її здоров’я і до цієї теми найчастіше звертаються при побажаннях і озвучують її першою та звучить це приблизно так « На сам перед я хочу побажати тобі(вам) здоров’я!»
Дочекавшись своєї черги я говорив, що теж хочу долучитися до попередніх побажань та теж побажати «Здоров’я на сам перед!» Адже в якщо в іменинника «сам перед» буде здоровий, то буде зорова сім’я, А можливо, що і сусіди, чи навіть вулиця…
Та мабуть самий памятний випадок з грою слів стався під час навчання в Тернопільському фінансово-економічному інституті. В той час в економічні вузи були майже повністю дівчачими, тобто в групі з двадцяти п’яти студентів хлопців було лише два чи три. І лише в групах які опановували бухгалтерський облік в сільському господарстві хлопців було дещо більше. Тож моя група в інституті була винятком де хлопців було аж п’ятнадцять.
В цей час в вузах було поширене так зване соціалістичне змагання між групами та факультетами. Була розроблена ціла система оцінювання за якою досягнення в спорті, культурно-масовій, науковій роботі оцінювалися в певній кількості балів. Само навчання теж оцінювалось в балах і виводилося як загальний бал здачі екзаменів групи розділений на кількість студентів. Всі ці бали сумувалися і в результаті група отримувала певну кількість балів та відповідне місце в рейтингу. Головним в цьому підсумку була все ж таки успішність і вона мала визначальний вплив на досягнення високого результату.
Зрозуміло, що наша «чоловіча група» не могла похвалитися високою успішністю так як хлопці не були такими старанними, як дівчата. Та був ще один фактор який впливав на успішність. Багато студентів які опановували економіку та бухгалтерський облік в сільському господарстві мали по направлення на навчання з колгоспів і отримували виробничу стипендію, яка не була пов’язана з успішність. А в нашій групі серед хлопців такі направлення були у більшості і якогось стимулу добре навчатися в них не було.
Тому високими результатами за підсумками зимової сесії на другому курсі, а це була найважча сесія серед усіх, наша група похвалитися не могла і в результаті за підсумками усіх оцінок зайняла останнє місце на курсі. Тож на курсових зборах факультету по підведенню підсумків соціалістичного змагання по результатах зимової сесії виступати від групи бажаючих не було. А тут ще староста групи, яка була родом з Київщини, по сімейних обставинах терміново поїхала додому, а може і саме з цієї причини. Другим по рангу в групі був комсорг, яки би мав кинутись на амбразуру. Та він сам ледве-ледве здав сесію і то мабуть тому, що мав направлення і був років на сім старший за віком. Тож він вблагав на виступ профорга групи, а нею була Надя Сало, пухкенька і трішки флегматична дівчина, яка в якійсь мірі відповідала своєму прізвищу.
Збори по підведенню підсумків соціалістичного змагання серед шести груп другого курсу планово-економічного факультету проводились в актовому залі. Як звичайно за столом кафедри був присутній декан факультету Сгібнєв Анатолій Іванович, учасник війни, вимогливий але справедливий. Він спілкувався російською. Поруч, як годиться в президії був ще комсорг факультету та ще хтось, вже й не пам’ятаю. Збори розпочалися з виступу декана в якому він похвалив переможців змагання і дав доброго прочухана відстаючим. За ним взяв слово комсорг факультету, адже ідеологічна робота була на висоті, а потім взялися заслуховувати представників груп. Виступи були побудовані таким чином, що окрім висвітлення досягнень, обов’язково мала звучати критична оцінка та певні зобов’язання. Тому коли дійшла черга до нашої групи, всі були уже втомлені, як одноманітністю виступів так і тим , що це вже йшла друга година зборів.
Тож коли Надя Сало розпочала свій виступ її вже ніхто не слухав. А вона почала з того як і було доручено – з оцінки досягнутого, тобто почала розповідати, що наша група набрала таку-то кількість балів та зайняла останнє місце на курсі. Далі взялася критично оцінювати складові досягнутого результату і можливість досягнення більшого успіху. Тож почала розповідати, що в нас є бали за успішність, стільки-то, є бали за спортивну роботу, стільки-то, є бали за наукову роботу і т.д.
Ніхто на її виступ вже не звертав ніякої уваги, в залі стояв легенький гул, президія вже теж відверто очікувала завершення виступу і оголошення підготовленої зарання резолюції зібрання. Та я вловивши у виступі Наді гру слів, вже теж не міг дочекатися закінчення її виступу. Тому коли після закінчення її виступу декан запитав, - «есть ли вопросы к докладчику?» я підняв руку…
«Вересюк, что у вас за вопрос?» - запитав декан. Звичайно, що після цього в залі вляглася тишина, адже до попередніх виступаючих ніяких питань ніхто не ставив. Та й знаючи мене всі зрозуміли, що зараз щось буде. Я ж, щоб виразно підкреслити гру слів, почав у своєму запитанні з того, що профорг говорила про, те що наша група могла піднятися з останнього місця і де вона бачить ці резерви, виходячи з того за що і скільки в нас є бали, а є бали за успішність, є бали за спортивну роботу, є бали за наукову роботу…
Говорив я це об’єднавши прийменник «є» з іменником в одне слово голосно і виразно, що аж самому від того було трохи лячно.
Та не встиг я своє запитання поставити повністю, як актовий зал вибухнув сміхом, вірніше реготом, а ще точніше – несамовитим, нестримним реготом. Це тривало хвилин з десять. Студенти корчились і плакали від сміху. Коли здавалось, що ця істерія вже ніби закінчується, зал захлинався в реготі знову і знову. На кафедрі поклавши голову на стіл трусилося і підскакувало тіло декана. Корчилися в несамовитих позах члени президії і спостерігаючи за ними, аудиторія заходилася в якомусь божевільному сміхові. Від цього сміху зводило м’язи на вилицях, болів живіт, текли сльози. На цей нестримний регіт прибіг переляканий вахтер, а потім ще кілька викладачів. Вони з круглими очима дивилися на це божевілля, та ніхто їм нічого пояснити просто не міг, бо всі заходилися від сміху. Та дивлячись на цю істерію вони теж заражалися цим сміхом і дивлячись на них та їх поведінку зал заходився ще більше і ніяк не міг заспокоїтися. Пройшло ще мабуть хвилин з десять, коли вже фізично виснажившись від сміху аудиторія почала потроху втишуватись. Та варто було комусь засміятися, як все починалося знову. Декан робив кілька спроб завершити це зібрання, та раптово сам пирскав сміхом і все починалося знову.
Нарешті він просто махнув рукою, вхопив під пахву папку і сміючись вибіг з актового залу. Вже за ним потягнулися до виходу члени президії, а за ними і студенти.
Та найбільше дісталося в цій історії профоргу Наді, адже їй потім ще два роки
перед початком пари хлопці ставили запитання про бали.
Щось подібне але значно меншого масштабу сталося, коли я вже працював в об’єднанні Вінницяплодоовчгосп заступником головного бухгалтера. Зібравши документи на підпис генеральному директору я зайшов в приймальню, а там вже чекали своєї черги на прийом кілька начальників відділів. Цим процесом регулювала жвава симпатична секретар Валя. Та саме в цей час вона була зайнята тим , що в стосі паперу біля електричної друкарської машинки «Ятрань» шукала лінійку. Не впевнена, що вона саме десь на столі, бо перед тим її хтось попросив, вона вголос сердилася, - Ось так, комусь дай, а потім очі вилазять!
На це я одразу відгукнувся, - То навіщо таким даєш, що потім в тебе очі вилазили! Від цих слів в тісній приймальні теж здійнявся сміх, що на нього аж з кабінету вибіг генеральний. Вияснивши причину сміху він забрав в мене документи на підпис і всіх порозганяв з приймальної, щоб не крутилися , як він зрозумів, біля секретарші.
В житті, як і в кожного, було ще чимало комічних і смішних випадків, їх всіх одразу і не згадаєш. Тож вирішив записати те, що утрималося в пам’яті, а якщо ще щось згадається, то добавлю пізніше. Добре що цей формат дозволяє редагування…
05.06.2017 р.
ID:
736593
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 05.06.2017 15:20:51
© дата внесення змiн: 05.06.2017 15:20:51
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Читать Ваше произведение- одно удовольствие. Буду ждать новых. Успехов Вам. 
читаю і насолоджуюсь
