"Там серед гір, в різнобарв’ї світання,
Як королівну, побачив тебе.
Вмить спалахнуло сильне кохання,
Яке в моїм серці, знаю, вік проживе.
Чом наша казка раптово скінчилась?
Чому покинуть ти хочеш мене?
Бога благав, щоби ти залишилась,
Бо ти в моїм серці — сонце ясне.
Я не забуду тебе —
Тебе дало мені небо…
В просторі до мети своєї йди,
Але не забувай…
Я не забуду тебе —
Тебе дало мені небо…
Боже, верни цю мить, верни цю мить —
Для мене це усе!"
"І я уже не забуду ніколи,
Коли до тебе я йшла крізь зорі,
Крізь свої мрії до тебе я йшла,
Та все одно тебе я знайшла.
Але життя розпорядилось не так…
Мабуть, це доля послала нам знак,
Що зараз настала пора розставань…
Тільки, благаю, не треба страждань!
Нашим шляхам не судилось зійтись,
Вдвох ми не зможемо щастя знайти.
Обоє ми різними завжди були:
Блукали у мріях, та правду знайшли.
Ти дуже гарний і я б все віддала,
Щоб дружба міцна нас навік поєднала,
Та доля щодня шле гіркі спогади,
Тому я прошу тебе просто:"Іди!""
Лукаво всміхаючись цеє сказала —
Насправді ж ніколи його не кохала.
Їй були приємні його залицяння,
За них можна дать посмішку — але не кохання!
Для неї він був молодим і наївним,
У чомусь смішним, хоч іноді — милим, привітним.
Та правду сказати йому не бажала,
У долі своє виправдання шукала.
Солодка брехня все умить зруйнувала,
Так мала би друга, — та й друга не стало…
Відомо ж бо — доля нами не керує,—
В своєму житті її самі будуєм.
Так розійшлися дві давні зорі
І полетіли у різні краї —
Одна на захід, а друга — на схід:
Кожна — у пошуках нових орбіт.
А слід від кохання ще досі палає
Й закохані серця тепер звеселяє:
В минулім не соромно втіху шукати,
Та треба майбутнє своє в серці гордо прийняти!
16,28 березня 2008 р.
м. Київ
