Високе небо!
Дихай мені в груди
Стрімкими невагомими
Об'єктами
Мінливо-білосніжними
Прожектами
Що рухаються із буття - в буття.
Вітри поривами несуть мене
На свіжих пахощах
З тендітністю бруньок,
Із присмаком
У присмерку
зомліло-зубожілої
Ще восени землі.
Чи бачить небо зі своєї висоти
Що вітер крадькома
Готує напад з-за спини?
Зненацька,
Відчутно-хвацько
Торкнеться лівої щоки
І не спитавши,
Чи підставлю праву –
Кольне цілунком примхи,
Що залишить по собі.
Невиправдано ранні
В майбутні рани
Терпкі цілунки
передчуттів
чуттів.
Не стерпить вітер
В очах погорду
Позичить в неба
Сіро-облудлих хмар
І заговорену
На снігових вершинах воду
У міру мстиво
з прищуром хтиво
Знов наздогонить з-за плеча
Крупою льоду
різким прожогом
Як лясне по щоках...
А потім у режимі втікача
Схова долоні
В голих віттях, кроні
Втамує подих
По стовбурових звивах
І тілах
Застигне мить
Вчаїться порух
На парковій алеї,
У дубах
5! Якесь зачароване дійство! Сподобався вірш1
