Я б із радістю виростив рішення усіх проблем:
сад ключів, що відмикають іржаві двері,
за котрими живуть людські надії
й голосять свої панахиди,
у тональності, що випалює барабанні перетинки,
як будильник випалює вранішній сон,
залишивши від Морфея лише криваві плями на постелі;
за тими дверима чути,
як величні голоси
по скляним нутрощам
вискрібають пазурами
ноти своїх радісних пісень
і сплітаються у безтілесних оргазмах,
вічно насолоджуючись
самотою.
Послухай: так кричать лиш ті,
хто ніколи не знав людини;
послухай: там за зачиненими дверима
ллють сльози щастя ті, хто позбавлені наземних ігор.
Я б із радістю подарував універсальний спосіб
бути щасливим вічно:
поважно вдивлятись в ніжний спокій,
щоб лиш простір навколо,
наче колискова,
окутував блаженне тіло,
якби за мене цим способом не скористались збройні сили США,
вилікувавши Хіросіму.
Я б із радістю виростив сад ключів від усіх скринь,
що лиш бажають люди,
але в агонічній оргії доль,
що скоцюрбились в брудних під'їздах,
розбиті, наче алкогольні тари об асфальт,
я бачу зміст нашого сценарію,
де кожен чекає свого запліснявілого ключа від щастя,
наче Ґодо.
І якби господь не заховав ті ключі,
я б сам став їхнім охоронцем.
Якби господь дав мені дихати,
я б власноруч перетис собі горло.
Якби господь не відвернувся від нас з огидою,
я б сам дав йому по їбалу.
Нехай під час колисання матері
щоки немовлят обростають трупними плямами;
нехай час знищить крила летючим ключам
й усі Гаррі Поттери дитинства намертво впадуть додолу
з посинілими горлянками від іпотек, кредитів та квартплат;
нехай геніталії сипляться від сифілісу, наче попіл сигарети;
нехай школярі на уроках мріють лиш про зашморг в туалеті.
Я розумію тебе, творцю:
ніхто так не цінує ковток кисню,
як утопець.
