домівка моя Сонця, що вічно заходить,
там
липне вишневим джемом повітря до щік
заповнює проміжки суму весняної радості
і кличе і кличе
до себе, в долоні спітнілі абрикосовим соком.
закликатиме
вимикаючи електроприлади,
примикаючи двері,
виходити з дому, всміхаючись,
зірваним листям стелити дороги додому,
до домівки моєї Сонця, що вічно заходить:
повіки тоншають, не підняті.
Сонця навколо так неймовірно багато,
що дихаємо іноді тільки променями,
пронизані спектрами надно́вих на/с/крізь
іще: боги кольорів, яким поклоняємось,
відшукуючи в мить (в будь-яку мить) їхні знаки під
теплим, надзвичайно утепленим одягом.
скільки б нас не приходило. в домівку мою Сонця.
що вічно заходить.
вічно опущені очі, нестримні гольфстрімні течії гарячих подихів
попелясті долоні
і теплий метал затишних злочинців,
розцілована зброя,
у всіх на вустах тільки спокій,
у всіх на думці лише нірвана, яка розтікається
нижче.
всі переповнені відчуттям домівки (і я) Сонця,
що вічно заходить
і сліпить.