Звичайний день, коли ти незвичайна,
Гуляє небом довгий із тополі пух.
Ти знаєш, як народжує кохання
Із його голосу твій надчутливий слух.
І ти дурна, але несоромно й нестрашно,
Цей божевільний жар щіпає мочки вух,
Немає поглядів, що пролітають марно,
Є зачарований тремтінням дух.
Ти дивишся у очі, але там простори,
Як в спеку пішоходу, раз – і океан,
У тих очах вмістилися б і гори,
Якби там ліс без них не сумував,
І ти питаєш, чи в них є потреба
Побачити усе це у твоїх очах?
Щоб бути пухом, що лоскоче небо
До сліз дощу в моїх руках…
06.06.2016
