Нічне Місто зібрало всі зорі на небі і простягло мені їх на долонях :
- Обирай будь-яку! На згадку. На повернення...
Я дивилася на ці різнокольорові сяйвочка, ніби в очі зазирала Великому Всесвіту і намагалася віднайти у них себе - маленький атом, нікчемний і важливий водночас...
- То ти хочеш, щоб я повернулася?
-Звісно! Адже твої кроки уже увійшли в мою історію, а твоя душа долучилася до мого храму... Ти ж відчувала мене, правда?
- Правда. Як і ти мене...
Зірочки все ще підморгували мені з величезних, але таких вразливих і лагідних долонь.
- Я візьму оцю, зеленаву, можна?
- Бери. Вона завжди буде у твоєму серці часточкою мене...
Я обережно взяла маленьку зірочку і сховала її за пазуху від липкого туману, що потихеньку розповзався нічними вуличками, чомусь оминаючи головну артерію Міста.
-Дякую тобі! Я обов'язково повернусь, щоб ще хоч раз доторкнутися до твоєї вічності...
... Автобус розмірено погойдував мене, стрімко віддаляюсь від Міста. Я востаннє поглянула йому в очі - втомлені, але напрочуд добрі і мудрі. Темрява. Тільки за пазухою світилась і зігрівала мене маленька зеленава зірочка - подарунок величного Міста, яке стало частиною моєї історії...
Відкриваю в тобі прозаїка, Любо.... А ту зірочку, що сховала і не пішла головною вулицею міста, майбуть боялася, щоби не забрали вурдалаки.. надто вона була тобі дорога...Прекрасно...
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую щиро! Приємно, що мої прозові потуги теж оцінили...
Трохи сумно, і водночас, якийсь, теплий і затишний слід лишається після прочитання...
