Пригадую, це було давненько, я ще
навчався в Холідей. Холідей - це
була приватна закрита школа,
скажу поправді жахливе місце. Тут
навчались діти багатіїв, які ставили
себе вище всього. Вона була
найпопулярнішою в Сша, її
називали "школа героїв" хоча
сказати поправді жодного
благородного героя я в ній не
зустрів. Моя історія розпочалась в
стінах саме цього будинку. Ну щож
давайте познайомимось, мене
звуть Фред Оласт, я був вище
середнього зросту простої статури, і
мав складний характер, і з-за нього
Холідей стала моєю третьою
школою. З першої мене вигнали так
як я напився, і був в неадекваті,
розбив вікно, послав директора.
Батьки ледь не посивіли від моєї
вихідки. Друга школа Плюрай - не
відповідала моїм життєвим
принципам так як я був католиком,
а вона віросповідувала
православ'я, якщо чесно сказати,
це просто була відмазка, щоб
забратися звідти. Забрався з одного
пекла в інше. Чому не можна мене
було відправити у звичайну
американську школу, чому
обов'язково як школа, то вона
повинна бути у вигляді елітного
пансіону. Всі ці школи зводили
мене добряче з розуму. Ще одним
вагомим фактором того, що моя
психіка поїхала стала втрата
близької людини. Два роки тому я
втратив брата - це було
найбільшою трагедією мого життя.
Я не хотів нікого бачити, ніз ким
говорити, нікого чути. Я просто
сидів мовчки і дивився в стелю не
стримуючи сліз. З цього часу й
почалися мої побачення з
психологами. Три, а то й чотири
рази на тиждень. Ці безглузді
питання, що я відчуваю, як я можу
описати це, що я хочу намалювати.
Я тільки тепер зрозумів, що й
батькам моїм було дуже несолодко,
одного сина поховали в домовину,
інший починає сходити з розуму.
Тільки тепер розумію чому мені так
легко сходили з рук мої вихідки,
вони відчули вже втрату одного
сина і боялися, що так ж доля може
спіткати мене. Страх батьків і
відправляв мене до шкіл-пансіонів.
Вони просто не могли спокійно
дивитись як я злітаю з котушок, і
розуміти, що нічим мені не можуть
допомогти.
Приїхавши в Холідей, моя психіка
почала все більше руйнуватись. Я
відчув себе посправжньому
одиноким, нікому не потрібним. Із-
за мого постійного похмурого
вигляду по школі почали ходити
чутки, що я божевільний. Одне
коли ти розумієш, що можеш скоро
опинитися там, зовсім інше коли за
спиною злі язики тебе бачили там
разів так сто. Ще одним фактор
моїх подальших вчинків стало те,
що я був самотній. Справжніх
друзів я ніколи не мав, хіба може
десь там в далекому дитинстві.
Моїм життєвим ідеалом був мій
брат Харві, він був настільки
життєрадісний, наполегливий,
ніколи й мухи не образив, з ним я
відчува себе по справжньому
щасливий. Ми постійно були в двох,
ми не підпускали нікого до себе,
робили все, щоб прогнати тих хто
хоть якось намагався з нами
подружитись. Та наша ейфорія
тривала недовго. Брат захворів на
лейкімію. Декілька років тому мій
братик почав погано себе
почувати, збільшилтсь лімфовузли.
Мама з ним всіх лікарів обійшла,
лікували від всього, що можливо
було. Й так вони пів року
проходили по лікарям, які толком
нічого не могли сказати, і лише
через пів року мамі сказали, що у
мого братика лейкімія, рак крові.
Він бідненький, маленький хлопчик
тринадцяти років лежав в лікарні.
Йому два рази робили переливання
крові, донора з великим зусиллям
знайшли в Німеччині, після
першого переливання, настала
реміссія, але лікарі втратили цей
період, потім зробили друге. За
деякий час після другого
переливання їх відпустили додому
зі словами: "Ми зробили все, що
могли, далі залишається тільки
чекати".
ID:
604699
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.09.2015 16:39:28
© дата внесення змiн: 06.09.2015 16:39:28
автор: Джулиан Некава
Вкажіть причину вашої скарги
|
