Коли лунали вибухи снарядів,
А на руках дрімало немовля,
Ми у льоху ховалися від «градів»,
Нам на обличчя сипалась земля.
Сиділо з нами тут людей чимало,
Жінки старі і немічні діди,
А наверху війна не ущухала,
І залишала руйнівні сліди.
Було вже пізно, та не спали діти,
А ще в кутку скавчало цуценя,
Було їм важко у льоху сидіти,
Та звикли вже! Така життю ціна!
Війна! Війна! – лунало з вуст дитячих,
І щоб їх від жаху відволікти,
Щоб не почули, як дорослі плачуть,
Взялася казку їм розповісти.
Про диво-коней, про вовка та мишу,
Про добрих звірів і поганих змій,
Всі слухали, забувши що там вище
Добро і зло зіткнулися в двобій!
І діти під ту казку засинали,
Старі дрімали в темному кутку,
І всім здавалось – вибухи стихали,
Не вічність же сидіти тут, в льоху.
І снились їм герої добрі з казки,
Що мирно співіснують із людьми,
А злі істоти зазнають поразки,
І йдуть назавжди з нашої землі!
