«Розжеврений лелека
Клює з свого гнізда
Тугу й дебелу темряву...»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Білі птахи дзьобають темряву
(Чорніють кінця крил),
Лишаючи у темряві дірки –
Колись крізь них зазирне сонце,
І запросить білих чапель
(Не тільки чорногузів-лелек)
На це болото зневіри,
На водоймище журби,
Але наразі тільки лелеки
Дзьобають цю темряву,
Забуваючи про своє покликання:
Приносити немовлят до колисок:
Бо темрява
Занадто чорна у цьому світі,
Щоб у нього могли прийти немовлята
І дивитись розплющеними очима
В оце Ніщо,
Де жодного промінчика:
Тільки птахи – чорні і сірі,
Строкаті та кольорові
Інколи намагаються
Щось проспівати:
Думають, що то затемнення
Світила нашого байдужого,
А не тьма віковічна
На цій землі нещасній....
Не дивно, що лелеки забули на мить про покликання... Їм спочатку треба прокласти шлях до волі, до Сонця, а вже потім - дарувати світочів матерям...
Дуже змістовно... Сподобалось!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так буває... У цьому сумному світі... І не тільки в Іспанії в часи громадянської війни...
І все-таки сонце проб"ється крізь дірки, а лелеки згадають про свій обов"язок - приносити дітей на землю, адже їх стільки загинуло і гине. Не може сонце бути весь час байдужим до того, що відбувається на землі. Дякую за поезію.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дзьобають лелеки темряву і,
взявши трохи її на крила,
стають журавлями, що летять у Вирій
по загублені ключі
від світла й від миру.
курли!
дякую Вам, Шоне, за чудову поезію
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00