Повен рот каміння
Проте все одно прослизає
Випадає втікає
Не вдається перемолоти знищити
Ім’я її
Наче часу випито чимало
Але пам'ять ловить
Звірів ліхтарного світла
Що оселилися тоді на постелі
Дозволяла пестити
Стискати ніжно в долонях
Покусувати
Ім’я своє
Прагнуло свободи
Диким хижаком
Звіром котрий обов'язково ранить
Прокусить до самої поезії
Наче стерегла наглядала
Проте вирвалось
Не твоє
Ім’я
