Місто втомлене марило тишею,
У якій чутно гомін хмариночок,
І дзижчання бджоли понад вишнею,
І плітки вечорових росиночок.
Пахкотіли бузковими чарами
Поцілунки, сп’янілі чеканнями.
Стиха парки співали гітарами
І думки лоскотали зізнаннями.
Небо в колір сердець малювали вмить
Під сплетіннями зір ніжні погляди.
Задививсь як рука у руці тремтить
Вітерець і поринув у спогади.
Ароматами дихала пряними
Ніч – шалених бажань винуватиця.
...Як же солодко поруч з коханими
Засинати і вдвох прокидатися…
оце по-моєму, оце від життя і правди святої, Олечко! ух, були б близенько - в обімах затиснув - щоб аж повітря забракло! люблю тиж, хто так житя любить!
Olechka відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
життя не люблять хіба безумці
як хтось сказав (правда не знаю хто): розумію життя все менше і менше й люблю його все більше і більше!
яке миле, юне, чисте зачаруваання накриває душу від ваших слів! гарні, сердечні тональності почуттів вибираєте, такими наспівами закоханості ведете у світ свого міста, майже як з юності моєї...
Olechka відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00