Das Gras stirbt ab.
Gliedmaßen sterben ab, werden vorzeitig an dem Herbst vergilben.
und ich kann nicht schon deine Hände halten und bisherige Wärme spüren.
Die Ermüdung wird bei tröstlichem Hauch(e) des Todes gelindert,
ich bin völlig mit seiner Güte...
Die Gräser schaukeln sich, wie die Wallungen nach dem Takt meines Biorhytmus irgendwo über Tage, als bin ich schon unter, aale mich zu den unendlichen flüssigkeitshaltigen Wurzeln.
Dort, wo aufgeblühte mit ihrer Schönheit Ladies ihre Fäustlinge verlieren, herkömmlich irgendwo im Halblicht, ich küsse die Knie von grauer Bjanka, die sowohl in der Dämmerung, wie auch in Wirklichkeit grau bleit.
Das Gras stirbt ab
und die Kinder beginnen zu weinen, sie beginnen irgenwo im Eingeweide und ihre Schluchzen brechen meine Kehle durch, wie das Regenwasser des Untergrundflusses.
Trotzdem kann ich nichts tun für die, die ich liebe.
Unsere Tränen fließen schon zusammen, um den Händen haltend, in den Mundwinkel geratend, sich in der Drosselvene ansammeld...
Ich verspreche mir diese Stelle von meiner Entstehung zu verlassen, aber immer wieder binde ich mich an den Wegebaum fest, immer wieder grabe ich tiefer um mich.
Das Gras stirbt ab
Es kommt mir in den Sinn: ich versuchte mich hier durch das vollkommene Gras zu retten, schneidend mich in die Finger.
Ich falle in das wieder, es scheint wie ein Fluß zu münden,
aber ich spüre, dass das Gras unter mir stöhnt und engegenist: das schneidet mich nicht mehr, ärgert sich nicht, stößt nicht weg, schlägt nicht
ich sehne mich
Wir sind doch Freunde, Geliebte.
ich lege mich, sterbe ab, nebenan.
(нас) крізь
трава мертвіє
мертвіють твої кінцівки, жовтіють передчасно до осені
і я вже не можу тримати тебе за руки і відчувати колишнє тепло.
знімається втома втішним подихом смерті, я наскрізь її добротою...
трава коливається хвилями в такт моїм біоритмам десь на поверхні,
а я вже під., ніжусь щоками до її безкінечного соковитого коріння.
там де леді гублять свої рукавички, зазвичай десь у сутінках,
розпашілі своєю вродою, я зціловую коліна сірої Б"янки, яка що у сутінках,
що насправді залишається сірою.
трава мертвіє
і починають плакати діти. починають десь з нутрощів і їхні ридання прориваються моїм горлом, наче дощові потоки підземних річок
я все ще нічого не можу зробити для тієї, котру люблю.
наші сльози течуть вже разом, тримаючись дружньо за руки,
потрапляючи в кутики вуст, збираючись у яремній ямці...
обіцяю собі покинути ці місця мого з"явлення і тим сильніше себе прив"язую до придорожнього дерева, тим глибше копаю навколо себе
трава мертвіє
згадую. я намагалася рятуватися тут крізь ідеальну траву, ріжучи пальці.
падаю в неї вкотре, неначе вливаючись, але чую, як вона піді мною стогне, і вже наче проти
більше не ріже, не сердиться, не відштовхує, не проходить мене (нас)крізь
сумую.
ми ж друзі.коханці.лягаю.мертвію.поруч.
ID:
575192
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.04.2015 22:20:59
© дата внесення змiн: 17.04.2015 23:17:48
автор: Hauch
Вкажіть причину вашої скарги
|