Вийду сонцю назустріч прохолодним світанком,
де, туманом сповита, ще дрімає земля.
Знявши срібну вуздечку, серце навстіж розкрию,
тихо випущу думку, хай летить у поля.
Ти лети, моя думко, понад степом широким,
понад сині вершини, по глибоких морях,
досхочу напивайся рос на травах шовкових,
ароматів медових в наших рідних краях.
Понад садом квітучим України моєї
ти лети, не вертайся, стигла думко, лети,
та заглянь в цю хатину, де мене, ще дитину,
мати з батьком учили, як у люди іти.
А як втомиться серце і тебе випускати
вже на волю не схоче й не скориться тобі,
не згасай, моя думко, розірви його сміло,
краще вільною вмерти, аніж скніти в журбі.
