То трапиться років за два, може півтора,
Буде вечір, а може ніч, і вони зустрінуться.
Майже там, де одного разу розійшлись.
Вони так одне на одного дивитимуться.
Вона плакатиме, він багато питиме.
Вона поведе його додому, вкладе ліжко.
Дивитиметься на його брови, губ тріщини,
На його поношене й пошарпане лице:
- Знаєш, - скаже пошепки, - я подумала про це
Як вперше тебе зустріла. І мовчала, а зараз
І місяць, і зорі, і небо за одне. Я повинна…
І враз перестала. Вдихнула. Видихнула. Сказала.
Я не вірю в Бога, але за тебе йому молилась.
Я не знаю тепла дому, але для тебе його створила.
Я боялась любові, але тебе все таки полюбила.
Ти став міфічним янголом. Неіснуюча тварина.
Коли між кимось у тебе декілька країн,
То здається недосяжною людина.
Я в уяві ростила нашого сина – Тимофія,
І навіть виношувала доньку. Але з іменем якось не склалось,
Тому її не змогла, не вродила.
Я плакала ночами, бо знала, що у тебе зараз день,
І ти з кимось, знати б з ким, живеш: їси, смієшся.
Хотілось водночас аби ти сумував і співав пісень.
Аби забув мене і водночас про мене історіями ділився.
А тепер ти тут – переді мною. Лежиш на моїх грудях,
Як же так? Невже й справді є той, кому я молилась.
Він підвів голову. Глянув. Вона враз застигла.
Наче в спину засунули ніж і ще й прокрутили.
І біль, абсолютно фізична, від його погляду -
Терпіти несила. Як же ж боляче, чекати його слів.
А він мовчатиме. Як завжди, мовчатиме.
І за декілька днів знову поїде.
І будуть між ними країни. Різні часові пояси.
Вона в думках виношуватиме йому дитину.
І всі слова, що застигли в його голові
Так і залишаться тишею в пітьмі.
Я кохав її.
27.02.2015
