Бездонна чашка чаю
В якій сховався цілий світ
Від якого так тікаю
Який так мене і не зберіг.
Безодня мовчки зловить кожного
Хто впав, зірвавсь або сам ступив у темноту
У кого на душі тривожно так,
Що сил нема летіть, лиш падать вмоготу.
А в кінці, там мабуть, темні скелі
Або ж холодний і стрімкий потік
Або сотні тисяч келій
В яких закриють нас навік.
А може дна там, взагалі, немає
І треба падати отак, на самоті
Щоб зрозуміти, що нас ще тримало
На краю безодні, ще на висоті.
Тому немаю я бажання
Знати все, що є на глибині
І крила ці освячені світанком
Несуть мене в, можливо, кращі дні.́́́