Долоні не встигають ловити жовтень
Хтось стукає в двері,
шкребеться в серце
Помаранчева миша опавшого листя опавшого листя
гукає тихий листопад:
Дети?! - моя загублено-розгублена свідомість
Космічні горизонталі туманних ранків
Переносять років на триста в минуле
Де хтось, подібний до мене, горів на вогнищі осені
А зараз ніби все так, ніби поряд потрібні люди,
ніби все окай
Та чомусь переслідує дурне відчуття втрати себе
Страх, лишитися просто очима,
в історії, де так багато дівчат
І в кожної з них теж є очі
Зелені, сірі, блакитні.
А в мене карі...
Індія дихає на тебе з під густих вій
Каже: йди, спробуй знайти кращу.
таких багато
Ти ж сам казав,
це місто переповнене красивими дівчатами
А я, так, - звичайна
просто очі карі...