Молчишь...
давно забыты те слова… Lu57 Чом мовчиш?..
Що? Не можеш
забути образи?..
Я ж тебе виплекав
і відпустив,
щоб за морем
із іншими
гралася
ти,
а тебе ж я
не зрадив
ні разу...
І тоді, коли ти
називала мене
хитрим зайцем,
то дурнем,
то підлим, –
я подумав тоді вже,
що щастя мине,
що твоєї любові
не гідний, –
і тоді, коли ти
у якусь маячню
упадала, для нас
не-
до-
стой-
ну,
що, коли ти
поїдеш, я знову почну
звати інших
до нашого
столу;
і тоді, коли я
поринав...
в забуття –
від страждань,
від «невинної»
зради…
І було в моїм серці
нестерпне життя,
що не міг
я вже дать
собі ради.
…Не мовчи,
не бунтуй,
а лічи
дні розлуки
до нашої стрічі...
І розрай нас обох!..
І очисть..
від облуди...
невидящі
вічі.
Не мовчи!..
Зустрічаються двоє різних людей...Іноді вони не розуміють один одного...От і приходить всьому прекрасному кінець...Потім жалкують, згадують, плачуть..
Гарний, незвичайний вірш..
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все-таки ЧОЛОВІЧИЙ БІЛЬ нестерпніший... Жінки сильніші в цьому плані, мабуть тому, що чоловіки полігамні і набагато частіше зраджують... Сильно, пане Олексію...Біль аж з монітора вихлюпується, пішла за ганчіркою, бо вже підлога мокра...
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Протріть клавіатуру! Раджу... Бо заклинюватимуть (від болю) букви!