Стихли натруджені бджоли,
Вигорів буйний спориш,
Вересню мій мідночолий,
Як невблаганно мовчиш...
Мов розгойдали смереки
Неба вселенську печаль,
Міряють крила лелеки,
Кличе незвідана даль.
Сонце тримає гілками
Явір, що майже зачах,
Скелі лягли кістяками
В темних вологих лісах.
Пахнуть грибами і мохом
Теплі осінні вітри,
Серце моє ненароком
Впало кудись догори.
І загубилось в лелітках,
Мов у крупинках перги!..
Листя тонка сухозлітка
Вкрила пусті береги.
В сиву ріку по судинах
Збігли гірські потічки.
Я - невловима краплина
В ю́рмищі течій гірських...
Я в нерозпізнані крики
Тихі вплела́ молитви...
Вересню мій мідноликий,
Тріснуло сонце. Кровить...
І чи зима, а чи весна, чи літо -
На будь-який сезон - своя палітра.
От і для осені знаходиш ти фарби́,
Щоб змалювати всі її скарби...
Нічого, що фарби́?
Наталю, привіт!
Все забуваю тобі сказати, що я кожний твій новий вірш читаю в чаті БІЗАР! Там в середеньому пів тисячі людей твоїми рядочками тішаться Так і кажуть - "Гарна поезія. Слава україночці". Всім бажаючим даю посилання на твою сторіночку. Я - твій промоутер
Ох, Наталочко... В мене мурашки були впродовж усього прочитання вірша... І мелодію ти підібрала надзвичайну... Просто браво!.. І у мене серце... кровить...
сумний і навіть трохи печальний вересень Ваш, Наталю... у нас тут - літо і поки що жодних натяків... хіба світає-смеркає раніше, і ночами прохолодно у хаті навіть - але може то я просто старію, та й мерзну...
правда, є одна чітка ознака - не зважаючи на давнє бездощів"я - у лісі подекуди з"явилися гриби - у рештках лісу... два білих зустріла на днях - просто красені...