вновь лета бабьего чуднУю позолоту
поет душа предательски дрожа
как паутинка в солнечном киоте
что может оборваться на глазах
и падают листочки как надежды
на тишину на трепетность волос
а в глубине записанное прежде
и все что срисовать не удалось
ни красками ни звуками словами
ведь что они для дня и высоты
такая сокровенность между нами
что не постигнуть и не перейти
сравнимая с ночными журавлями
неуловимо чистая для слов
что колоситься будет не словами
а золотом нескошенных хлебов
что заискрится где-нибудь на взлете
орбитами придуманных миров
а завершится в этой позолоте
совсем без слов
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Світлана Костюк
знов позолоту бабиного літа
душа спиває і чомусь тремтить
як павутинка сяєвом налита
що може обірватися за мить
листочки наче мрії опадають
в обійми тиші в шовк тонких волось
в собі тамую почуття і вірші
і все що змалювати не вдалось
ні фарбами ні звуками словами
бо що це все для світла й висоти
таке щось незбагненне поміж нами
не осягнути вже й не перейти
десь нарівні з нічними журавлями
дзеркально-чисте й невловиме щось
що зацвітати буде не словами
а золотом нескошених колось
що пломеніти буде на орбітах
уявою надуманих світів
а помиратиме в осінніх квітах
без жодних слів
