Вже червень вишеньки рум'янить,
і м'ята холодом дурманить,
зелені трави вбрались в колос,
і веселить зозулі голос.
– Скажи, пташинко осяйна,
коли закінчиться війна?
... Та, замість вмовкнути, по слу́ху
б'є нескінченне "ку́-ку... ку-ку..."
– Замовкни! Годі! – Мов не чує,
усе кує, кує, кукує!..
Байдуже їй, мир чи війна –
не була матір'ю вона,
під серцем діток не носила,
не си́віла, не голосила,
хоронячи синочка тіло...
Повія! Їй немає діла
до материнського плачу...
І подумки щомить лечу
туди, де йдуть сини під кулі,
де хижі зайди, мов зозулі,
залізши у гніздо чуже,
пташат вбивають. І вужем
повзуть зелені лиходії –
московські найманці-злодії,
позбавивши мій край від сну,
розп'явши на хресті весну...
По СОТНІ ще сльоза тече...
Чим літо серце обпече?..
Чи ворог наш прийде до тями,
чи воюватиме роками?..
Червень, 2014 р.
