ПРИДОРОЖНЯ
КАЛИНА.
Біля краю дороги стоїть сиротою калина.
Мимо неї автівки в неблизькії далі летять.
Від шаленого вихору зелена тремтить сорочина
Та червонії грона в услід ліхтарями горять.
Ой, калино, калино, чому ти стоїш, при дорозі?
Чи стрічаєш когось, чи, - може, за милим ідеш?
Чи, вже близьку зиму стрічаєш у щемкій тривозі,
Бо притулку та ласки в оцій глушині не знайдеш.
Піднімалося сонце, до неба тяглися тумани.
І легесенький вітер гіллям калиновим шумів.
І у шелесті тому шепотіла калина словами,
Які в серці своєму я розібрати зумів:
«Не стрічаю нікого, не йду у світи, за коханням,
Бо немає у мене, у великому світі рідні.
Ой, літа пролітають, наді мною у тяжкім чеканні!
Може, знайдеться серце, яке допоможе мені.
В літню пору нещадно, мене обпікає посуха,
При грозі дощ і вітер викручують руки - гілля!
Як скупа і недобра буває невістці свекруха,
То така є для мене, оця, - придорожня, земля.
А була я дівчина. Вродилась для щастя - любові,
Бо мені рідна мати дівочую вроду дала:
Сині очі, як небо! Шнурочками тонкими брови,
Золотаве волосся!.. На лихо своє розцвіла!
Стали хлопці вчащати, свою дарувати увагу,
Кожен з них, лиш зі мною, до танцю бажає іти.
А моїх кращих подруг, до танцю запросять не зразу,
Хоч були вони ладні летіти за ними в світи!
Від цієї уваги, я - наче в чаду, - очманіла!
Вільний час від навчання, здавався весною мені!
Після всіх тих побачень, до милих подруг я летіла
І про щастя дівоче шепотіла у тиші нічній.
А дівчата, здавалось, - душею за мене раділи,
Бо давали носити багате і модне вбрання.
От, - одна із цих подруг, у гості мене запросила
В недалеке село: Була там у неї рідня.
От, зібралися ми. Гостинців з собою набрали.
Було нас кілька душ: між собою знайомі були...
Раптом, стали ми тут. Наче щось у машині зламалось.
Пили з термосів каву, а потім з дороги зійшли.
Розкололося небо! Ноги мої підкосились!
Тяжкий морок упав, на невинную душу мою...
Як до тями прийшла, - нема ні дівчат, ні машини,
Під холодним дощем, на краю дороги, стою!..»
На узбіччі дороги росте сиротою калина.
Мимо неї автівки за покликом долі летять.
Від шаленого вихору зелена тремтить сорочина
І в услід її грона сигналами довго горять.
ID:
500514
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 22.05.2014 11:48:29
© дата внесення змiн: 22.05.2014 11:48:29
автор: dovgiy
Вкажіть причину вашої скарги
|
