Така уже душа, що просить спокій,
Одвічні пориви застигли в тумані,
Так хочеться впасти душі одинокій,
І жити, і жити весь час у дурмані!
Залізти у клітку, обути кайдани,
І тихо ридати над марним життям.
Сидіти і мліти, розчісувать рани
І вирвати совість з її каяттям!
А люди! А люди байдужі і черстві!
Проходять повз твої протягнуті руки.
Не знають нещасні, яка твоя жертва!
Не чують бездушні, яка твоя мука!
І йдуть навіжені, із піснею, зі сміхом
Топчуть вандали нові стежки!
А ти, обездолена, припадаєш снігом
Та хоч не чіпають тебе хижаки!
Велич твоя для людей незмірима!
Варте ж поваги твоє бездіяння!
Яка ж адекватна людина
Не знає важливість страждання?!
На колінах, весь час на колінах!
Проповідуєш тихо філософію пекла.
Храми для тебе - "таємничі" руїни,
Де вічна, палюча, розачлива спека.
Марні твої переконання, люди не чують...
Але ти вір, крихітко, вір,
Душу ж страждання гартують!
Особливо коли ти дебіл
