І знову це дивне відчуття....Воно ніби переслідує мене,приходить нізвідки і так само зникає, залишаючи за собою дивний присмак жалю та самотності.
І начебто все гаразд,але якоїсь миті ти опиняєшся над прірвою,не розуміючи що тебе туди манить.Ти стоїш,тебе пронизує дикий холод,огортає тебе своїми холодними обіймами,холод пронизує все тіло,кожну клітинку,кожну кісточку.І здається здається ніби ти вже сама стаєш холодним куском льоду. Тобі байдуже,але все не так,ти дивишся в низ і кожного разу думаєш "а що коли один крок" і мабуть це буде рішення всіх проблем.Намагаєшся втекти від самотності підсвідомо розуміючи що це буде кінець-кінець усьому радості, бажанням,хвилюванням,а головне самотності,яка здається вже прижилась біля тебе. І коли вже нехватає сили ти збираєшся з думками "крок один крок"....
Та раптом, десь невідомо звідки, лунає дивний звук,якась незрозуміла розмова. Ти прислухаєшся.Голос до болю знайомий, стає все більш голоснішим. Та раптом в цій дивній тиші як зарепетить "мам штавай я хочу їшти"! Прокидаючись від дивного сну підсвідомості, ти розумієш,що саме це створіннячко тебе відштовхує від цього несвідомого кроку...
) 
