Я знаю що моє місто вже написано на полотні. І десь серед сотні вікон, у найтемнішому вікні є я.
Насправді темрява – це не страшно. Навіть навпаки. В ній спокійно як ніде. Тихо, ніжно, чаруюче, тепло. Я протягую руки уперед і вимальовую в повітрі обличчя. Гладжу щоки, тереблю волосся, обводжу губи великим пальцем, витираю очі хоча сліз немає, цілую почергово повіки, потім тягну м’які щоки і вуха. Сміюся про себе. Сміюся і відпускаю.
Я хочу послухати свої думки. Закриваю очі і лягаю у постіль.
Тиша стає страшною. Вперше вона намагається злякати мене. Сильно. Темно. Стає прохолодно. Я чую голос. Він сміється. Кожне його слово просочується тоненькими нитками сміху і вплітається у мою пам’ять.
- Приві-іт.
- Хто тут?
- А хіба ти не хотіла мене почути?
Я намагаюся згадати. НІ я не кликала нікого.
- Як не кликала. Ти хотіла послухати мене.
- Ти читаєш мої думки.
- Гірше. Я знаю їх. Усі. Навіть ті що ти боїшся озвучити.
Я боюся вставати і відкрити очі. Раптом я побачу те чого боюся побачити більше за все.
- О-о-о-о… Так ти здогадалася хто я?
- Здається так. Але голос не схожий.
- Ні… Це він. Просто ти ніколи не чула його. Ти не слухала його!
Сміх лунає по кімнаті і розливається у моїй свідомості. Він синього кольору. З відблисками срібла. Наче синій іній що налітає на гілки. Страхітливий діамант.
- Чого ти хочеш?
- Чого ти хочеш?
- Перестань!
- Перестань!
- Припини. Це не смішно!
- Припини. Це смішно!
- Ні ти страшний.
- З якого часу ти боїшся мене? Раніше ти гордилася мною. Особливо сміхом.
- Ніколи. Я не знаю хто ти. Твій сміх мене лякає…
- Бре-ешеш!.. Ти знаєш. Встань.
- Ні!
- Відкрий очі.
- Ні!
- Не бійся. Це не страшно. Навіть навпаки.
- А ти підеш якщо я це зроблю?
- Обіцяю.
Очі відкрилися. Була лише напівосвітлена кімната. І тінь у дзеркалі.
- Підійди
Знову цей сміх. Віддалено знайомий.
- Я відкрила очі! ЩО тобі ще потрібно.?
- Ти хочеш дізнатися хто я?
- Ні! Мені страшно.
- Мене ти повинна боятися в останню чергу – уперше я почула звичайний голос. Але не надовго – Хоча напевно саме мене ти повинна боятися в першу чергу. Ха-ха-ха-ха-ха.
- Ти дівчина
- Так
- І я тебе знаю.
- Звичайно. І я казала це раніше. Підійди. Інакше ти ніколи не дізнаєшся чого боїшся більше за все.
Раптом я зрозуміла що тінь дивиться на мене. Вона покликала мене до себе.
Я повільно встала. Боже мені ще ніколи не було так страшно.
- Підходь. Не бійся.
Я стояла біля дзеркала впритул. Пухлі губи, карі очі, темне волосся, що звисало довше плечей, лялькове обличчя. Губи зігнулися в посмішці.
- Ось ти і маєш відповідь на своє питання. Я те…
- …чого я боюся більше за все.
- Так.
Залунав сміх. Силует не зник. Це та кого я хотіла почути, але боялася слухати. Та кого я не маю страшитися, але страшуся більше за все на світі. Та кого я знаю краще інших і одночасно не знаю про неї нічого. ТА хто знала мої найтемніші думки. Та чий сміх я любила і боялася тому, що за ним приховувався біль.
Я все ще стояла і дивилася у власне відображення…
