Пам'яті зовиці Наталії Андріївні Коробейко
(01.10.1970-27.12.2013)
Кучерявились інеєм лози,
Твердла чорна рілля за селом.
Ще не били січневі морози
Дня четвертого перед Різдвом.
Вітер холодом дмухав помалу,
Першу паморозь струшував на
Ледве теплі стежки, і недбало
Їм шорсткі простирадла ладнав.
Купка люду ішла у печалі.
Підтюпцем по стежині крутій
На горбок поспішали. Стрічав їх
Древній цвинтар: хрести, сухостій.
На краю, там де свіжа могила,
Зупинилися. Стали рядком.
Лоба швидко хрестом осінили,
А хтось витер сльозу кулаком.
Серце стислося раптом до щему,
Ріки сліз по щоках потекли,
Як на мерзлі грудки чорнозему
Білосніжні троянди лягли.
Квіти білі скорботи й печалі
Розказати багато могли,
Як господар дружину ночами
Обзивав, даючи стусани.
Лихословив, шибав перегаром,
Як наводив жахи на дітей,
Як ламались під сильним ударом
Половинки дубових дверей.
А вона все, сердешна, терпіла,
Все мовчала. Жаліла дітей,
Та й пішла за межу... Догоріла...
Світ назавжди залишивши цей.
Цвинтар. Тиша. Самотнє ридання
Завмирало в жалобних стрічках,
І здалося, що сльози прощання
Забриніли в сумних пелюстках.
13.01 - 11.02.2013р.
