Вклала спати свою вдачу мавка сіроока,
Полоскала чорні коси у Дніпрі глибокім.
Поруч ревнощі свої зв'язані топила,
І все думала-гадала, чим так завинила
Перед тим, якому завжди щастя лиш бажала,
Отим бравим козаченьком, якого кохала.
Потемнілі сірі очі, покотились сльози...
Ревнощі у річці топить, а сама - не взмозі.
Зайвий погляд лісна діва вже не дозволяє,
Бо коханий козаченько з іншою гуляє,
Іншій дівці чорнобровій голову морочить -
Чи вона ж за мавку краща? Щасливіші очі?
Чи зварити найміцніше приворотне зілля?
А чи зашморг затягнути на тендітнім гіллі?
Прокляли, то й закохалась! І немає щастя!
Може зніме те зурочення святеє причастя?
Дораховує хвилини до нового ранку,
В нім байдужості шукає сіроока мавка.
І пішла б за небокрай, зминаючи жито,
Та немає місць, де в світі можна розлюбити.
Укладала спати вдачу мавка сіроока,
Полоскала довгі коси у Дніпрі глибокім.
Козаченька сміх і жарти долинають з вулиць.
Поруч ревнощі й кохання... Як же їх позбутись? (26.01.2014)
