Матусю, рідна, зупинись, будь ласка…
Не позбавляй маленького життя…
Я знаю. Є в серденьку твоїм ласка,
Заховані у нім і совість, й доброта.
Невже не хочеш ти із гордою душею
Пройтись по вулиці і показать,
Що при надії, радістю своєю
Не хочеш іншим щастя додавать?
Не хочеш чути перший плач,
Гучний, але найкращий крик?
Не будеш грати ти зі мною м’яч?
Не будеш шнурувати маленький черевик?
Не хочеш в школу вперше відвести,
Дванадцяткам моїм радіти ти не будеш?
І не почуєш: «Ні, ще казку розкажи.»
Невже із легкістю мене забудеш?
Ти думаєш про себе, мамко,
Як будеш жити, але ж будеш.
Я ж буду мертвим ще до ранку.
Невже тобі не страшно того суду?
Та схаменися, я твій любий син!
Хіба така любов не звеселяє?
Та ні.. Без сумніву ти кажеш «згинь»,
З байдужістю мене вбиваєш.
А я ж тебе люблю, мабуть, до смерті.
Я відчуваю. Хай. Так вирішила ти.
За тебе, матінко, готовий я померти.
А ти живи. Люби, чекай, цвіти.