На валу в Путивлі-граді
Сірий ворон кряче
Ярославна, наче квітка,
Молить стогне, плаче.
Всі небесні сили й Бога
Помогти благає
Повернути із неволі
Ігоря, прохає…
Дрібні сльози, мов коралі,
Личко заливають
У очах ніжно зелених
Вогники згасають
Мов та чайка-вдовиченька
Себе вже хоронить
На коліна приклякає
І богів всіх молить:
Боже милий, Ти єдиний
Хто мя вислухАє
Змилосердься наді мною –
Вже сонце сідає
До вечора не доживу я,
Помру з туги й болю
Пущу думу по діброві,
А душу по полю…
Дай ми знати, де мій Ігор
Ніченьку ночує..
Чи ранЕний? Чи живий ще?
Боже! Чи врятуєш?
Довго квилила княгиня
У Каялу слала
Свої сльози… Й інших богів
З острахом прохала:
Ой, буй-вітре, гром-Перуне,
Маєш бистрі крила
Ти далеко залітаєш,
Скажи, де мій милий?
Сонце – отче всього світу
День і ніч ти світиш
Пошли свої промінчики
На макові квіти.
Тії мені повідають,
Де князя шукати….
Чи з неволі половецької
Його виглядати.
О, Дніпре-Славутичу,
Течуть твої води
До землі половецької
З рідної господи.
Тож мусиш ти відати
Долю князя мого
Тому тебе заклинаю –
Встережи від злого….
…Стихло всюди. Вечір тихий
На землю сідає…
Стоїть жона Ярославна …
Князя виглядає…
