В глибинах пам'яті зринає давній час,
Де рими й думи від одного кореня,
І рвався вверх Пегас мій на Парнас,
А на Парнасі літувала ожеледь.
Я чи́ркнула душею всього й всіх,
Відчула омерзіння і нудоту
І побрела в благословенну сінь,
В сім'ю, буденність і в роботу.
Але поезії, хоч закатай їх у асфальт,
Знайдуть у білий світ шпарину,
А ні, то в лоно древніх шпальт,
Посіють нову насінину...
........................................................
Для мене знов переродився час,
А рими й думи від одного кореня.
Є люди котрим писати протипоказано, а Вам Анно, протипоказано не писати!
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ой трішки б більше часу в добі, щоб висипатись
менше кг, щоб швидше рухатись
і трішки більше здоров'я, щоб про нього не згадувати
Віточко, дякую за коментарі
Так,Аню! Нераз здається усе таке буденним і одноманітним,навіть те,що читаєш,чи пишеш.Хочеться тріпнути головою щоб оті слова,що ніби самі будуються як той будинок,розлетілися і різні боки і дали тобі спокій. Але життя усіма моментами напирає з всіх боків і розумієш,що тільки слово на папері ,в думці, в спілкуванні будівниче і навертаєшся, на себе сердячис...Поезія це вже той стан , без якого не можеш жити.
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
в середині кожного з нас
за прекрасні врожаї 
