|
Намагаюсь заспокоїти себе. В темряві зійшлися усі демони і мовчазний Бог. Почались дощі, тому дні набули нового сенсу.
Завжди з настанням навчального року світ пахне по- особливому. Знову обіцяю собі виправитись, бути сумлінною. Але перед першим вересня вже востаннє. Мене чекає п'ятий курс платної магістратури.
Знову ріжу волосся, записуюсь на все нові курси. Одягла улюблений сведр, аби було якнайкомфортніше. Дощить безперестанку, зламала парасолю, хочу знову скинути кілька кілограм, купити шарф, цього разу все буде не так. Цього разу я вискакую із замкнутого кола.
До моїх цілей входить трохи самоконтролю. Такого, аби бути нормальною спокійною дівчиною, без викидів, за які можна було б червоніти. Ні помилкам, ні чоловікам і соц. мережам. Іду вулицею зосереджено, вперто, слідкую за своєю поведінкою, щиро усміхаюсь, ввічливо вибачаюсь перед тими, кому дісталось безплатною парасолею з рекламою SIOS. Для мене є втішенням кава в торговому центрі. Вірніше, не кава.
Коли я кинула того, кого невзаємно люблю, було дуже боляче. Фізичний біль з грудей не проходив, ввечері я багато плакала, просила Бога повернути мені його. Дорогою додому зі стоматологічного кабінету батьків, я пригадала що друг того, кого я невзаємно люблю працює на каві.
І я пішла туди, бо це все, що залишалось тоді.
- Є кава за чотири гривні з молоком, давати?
- Давай.
Друг, за сумісництвом мій колишній однокласник, розпитував, щось розказував. Тоді, в момент повної відрази до себе, мені саме це було потрібно. Сторонній.
Я схопилась за маленький білий стаканчик, не сміла затримуватись я швидко попрощалась і пішла до виходу. Окрилена, трохи пройшовши, я зрозуміла, що біль зник.
Це стало для мене моментами щастя. Я сумлінно читаючи книжки, думала тверезо, мудро і глибоко. Потім слухала багато музики, робила дрібні справи, займалась собою, ввечері йшла на роботу, мила інструменти, підлогу, чекаючи саме тієї миті, коли не запізно, не зарано, буду вільна на сьогодні. Тоді, якщо я потрапляла на мамину зміну, обов'язково супроводжувала додому, бо їй нудно, а тата могла залишити з останнім пацієнтом і недомитим кабінетом.
Тоді я ненав'язливо могла перекинутись словами з людиною, в якої збереглась часточка того, кого я невзаємно люблю і кава. Щоразу біль, такий ниючий, низький, ненависть до себе зникали і розчинялись в теплі простих привітань і прощань.
Я обирала різні дні тижня, аби не зачасто, аби не виникло підозр. Тільки б не налякати, не дати приводу відчувати до мене те, що думала про себе я,- тривке несприйняття. Просто бігати по каву, брати дві, аби виглядало переконливіше, отримувати свою дозу нормальності.
Одного разу, повернувшись додому, про себе нагадала постійна нудота. Потім боліло все, ламало тіло. Лікарка в переліку заборонених продуктів перерахувала каву. “Як же тепер”,- злякалась я, сумуючи не за напоєм.
Сьогоднішній день ще вночі шумів дощем. Треба було зайти в університет, поговорити з викладачами. “Співбесіда” щодо курсів з візажу, марштутка, яка їде до торгового центру, багато обходити.
Беру Лате і для мами, собі прошу з однією порцією кави (молоко збовтане на смак).
Розказує, що в неділю останній робочий день. “Виходить, нескоро побачимось”,- пронеслось в голові.
Ніколи не має дізнатись, як важливо мені було бувати там. Ні більше, ні менше.
“Наймудріше що я могла зробити- це якось це закінчити, аби не тримати тебе”. Довелось зламати себе. А потім зібрати назад, не маючи нічого і нікого, крім кави і твого друга.
ID:
446214
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.08.2013 02:05:59
© дата внесення змiн: 23.04.2014 12:31:59
автор: Harmonika
Вкажіть причину вашої скарги
|
