В самотніх днях, коли тебе не було поруч,
Моя душа зривалася з глухих тенет.
Усе навколо одягало свій печальний обруч
І затягало в моїх грудях все міцніш корсет.
Я задихалась від нестачі твого запаху мигдалю...
(І все якось зрадливо ішов від мене дощ).
Я не задумувалась навіть, які між нами далі,
Та все душили горло морок серед пекучих гроз.
Мені не зрозумілий той стан був. Так – до тебе,
Відчувши твій вогонь горіла, не згасала, мов свіча.
Я знаю, що тепер на світі нічого вже не треба,
Крім того, щоб упевнитись, що я навік твоя.
Із крайнощів у крайнощі впадати не хотілось –
Я вірила, що в серці у тебе я живу...
Та скільки тих, які теплом твоїм зігрілись?
Та скільки ж тих, кому ти говорив: "Люблю".
