Коли наді мною немає неба,
Є занадто глибока блакить твого погляду..
Коли під ногами немає землі,
мої п’яти надійно розрізають простір,
весело борюкаючись,
бо ти мене завжди спіймаєш.
Я вкотре б’ю посуд,
називаю тебе дурнем,
втікаю з квартири наскрізь гола і боса,
не прикривши душі і не витерши
твоїх сліз, гірких. Це ж до блювоти просто.
Це до безпам’ятства легко.
Була б я лебедем – кинулась би стрімголов
Униз. Та ти мене все одно
Зловиш.
Здається, не може навіть Бог
Бути настільки моїм,
Бути настільки в мені,
Мовчатиме світ,
Кричатиме світ –
та останній білет обов’язково буде на двох.
Знову рахуєш родимки на моїй спині
І зав’язуєш їх у сузір’я.
Даруєш імена нашим спільно нажитим галактикам,
Молодим, наївно весняним метеликам,
Що салютами здіймають мене вгору.
Я обожнюю твої трішки сумні очі,
Опущені донизу, засоромлені мною
І до біса магнетичні безвинним, нехтивим світлом.
Прокидатися б щоранку
І грітись об тебе, як об батарею,
Пошта небес, мабуть, забита моїми листами-подяками,
Я маю смілість писати про тебе.
Відданість – це як назавжди.
Дотик – це коли легким током.
Плавність в усьому,
Плавність в любові.
Тримаєш мене до страху міцно
На крутих поворотах
Єдині на світі,
Одні в цій квартирі,
Загублені одне в одному,
в огненних кульмінаціях
мирні.
