Коли спита один з моїх нащадків,
Що був за час, в котрому я жила,
В якому мріяла в окрилені шістнадцять,
Яким дорога з юності вела
У роки молоді, а, згодом, зрілі?
Я відповім із щемом у душі:
- То для Держави час був недоцільний,
Та в ньому лишені мої найкращі дні.
І так завжди – усупереч негодам
Протиставля людина власне «я» -
Світоглядне, із Богом чи без Бога, -
Події епохальні визнача,
Прийнявши за основу особисте:
Батьків і друзів, прояви весни
А з ними зустрічі цікаві… Й, мов намисто,
Збережене у пам'ять наниза,
Аби колись, діставшись небокраю,
До дріботи деталей споглядать
Десятиліття мрій, науки, планів,
А все, що сталось вчора, забувать.