На світі було, є і буде чимало видатних людей – артистів, поетів, винахідників, політиків, бізнесменів і, навіть, кримінальних авторитетів. Про них пишуть книги, знімають кінофільми, створюють радіо- і телепередачі тощо. Але більшість із нас – це прості, звичайні люди, які нічим особливим не здивували світ, але живуть і працюють, і роблять багато добрих справ для себе і для інших. Про таких людей я хочу повести мову.
Микола і Наталя Прокопенки – звичайна українська сім’я. В 2001 році вони залишили на Україні свою рідну Вінницю і двох чарівних донечок і подалися в далеку і невідому Португалію: треба було допомогти своїй сім’ї та рідним.
В чужину подались доньки і сини,
Залишали тяжко рідний край вони,
Рідну Україну, близьких край дороги,
Свої обереги – хатини й пороги.
Вдома залишились діти їх маленькі,
Та в думках й тривозі – їх батьки старенькі,
Що жили й раділи дітям та онукам,
А в старшому віці відчули ще муки…
Збігають роки на чужині, немов вода на бистрині,
Летять в каналах телефонних слова хвилюючі й сумні,
Й зростають непомітно діти, а поки
Не всі старі батьки витримують роки…
Українець здавна мусив тяжко заробляти –
Вже судилось предкам нашим океан долати…
Тепер нове покоління блукає по світу,
І минають на чужині і весни, і літа.
Україно! Вже коли той час настане,
Що зле й лихе в тебе жити перестане?
Й ми охоче залишимо далекі дороги,
На світанку повернемось на свої пороги…
Допоки наші політики б’ються за владу та чиновницькі крісла, нам доводиться жити і працювати не на своїй землі.
Вперше з Миколою і Наталією – чесними, працьовитими, щирими і добрими людьми, ми зустрілися наприкінці 2001 року в Сетубалі. Це був досить складний час, коли зустрічі та знайомства з нашими земляками були не завжди безпечними. Але в душах цих людей, мов на рентгенівській плівці, просвічувалось тільки світле й нічого поганого. І я вдячний долі, що звела мене з ними.
Зараз вони живуть і працюють в промисловій зоні Мітрена, що в передмісті Сетубала. Микола вже більше п’яти років працює водієм автонавантажувача на фабриці мінеральних добрив «Adubos Deiba». Єдиний із емігрантів «де леште», він зарекомендував себе порядним українським громадянином, який гідно доказує працьовитість і добродушність українського народу. Він добре знає свою роботу, може завжди допомогти і порадити іншим. З його думкою рахується інженер фабрики, керівники середньої ланки.
Хочу зазначити, що патрон фабрики – іспанець Рауль, допоміг облаштувати безплатне житло для цієї сім’ї. Для поганих і ледачих працівників нічого подібного не роблять, тим паче для іноземців. Нашого земляка поважають, цінують, йому довіряють.
Микола «випив» велику чарку горя ще в юному віці – в 11 років залишився повним сиротою з п’ятирічною сестричкою. Навчався хлопець в школі на «відмінно». Все, чого досягав у житті, досягав самотужки, своїм розумом і своїми руками. Наталя теж виросла в трудолюбивій сім’ї. До від’їзду в Португалію працювала молодшим медпрацівником у лікарні.
Сім’я Прокопенків дружна, працьовита. В ній панують злагода, любов та спокій, а також велика турбота один про одного.
Микола і Наталя дуже товариські. Хоча круг спілкування не широкий, сім’я спочатку жила на будові, тепер – на території фабрики, та з українцями у них справжня дружба. Добрі, дружні контакти налагоджені з португальцями. І серед них є цікаві люди. Як, наприклад, португальський фотокореспондент Луїш. Він вивчив деякі українські пісні, гарно їх наспівує, хоча не завжди розуміє, про що співає. Його обізнаності про нашу країну можна позаздрити. А ось Пауло, спілкуючись з Миколою, зауважив, що в нашій країні багато розумних освічених людей і це дуже добре. А у Португалії
молоді люди не хочуть продовжувати освіту, набуваючи спеціальностей, хоча мають для цього можливості.
Ряд португальців хочуть приїхати до України, побачити цю країну, побігати по свіжому снігу чи покататися на лижах, помилуватися українською природою та привабливістю українських красунь…
Патрон Миколи Рауль – людина ще молодого віку. Він дбає не тільки про виробничий процес, але й про дозвілля працівників фабрики. Він організовує людей на різного роду поїздки, масові культурні заходи, товариські зустрічі. Сім’я Прокопенків завжди бажана і шанована в португальському колективі. Вони відвідали багато цікавих місць Португалії, про що свідчать товсті фотоальбоми та кінострічки. Як би складно не було, життя іде, і треба кожен день наповнювати цікавим і добрим змістом, бо назад цей день не повернеться ніколи. Прокопенки завжди бувають на заходах та дійствах, які проводить українська громада в зоні Сетубала чи Лісабона.
Наталя зараз працює неподалік фабрики на підприємстві по сортуванню і переробці вторинної сировини. Раніше вона працювала в приватному аграрному секторі, де робота була важкою, виснажливою, низькооплачуваною. Тодішній патрон часто скаржився на погану реалізацію вирощеної продукції, що відбивалося на зарплатні працівників. А колектив був не надто дружний. Наталі часто доводилось переробляти, а отримувала вона менше, ніж португальські колеги. Та ще й добиратися на роботу потрібно було далеко.
В Україні існує думка про високі й легкі заробітки українців у Португалії. Це відчула сім’я Прокопенків, коли побувала у відпустці. На запитання земляків Микола відповідав скептично: «Я гроші загрібаю лопатою, але лопата дуже важка попалася і руки від неї в мозолях та порепані».
Якими б заробітки не були, вони ніколи не зможуть замінити найдорожчих, найрідніших, що залишилися в Україні – наших дітей. Наталя, як кожна жінка і мати, щиро сумує: «Найкращі роки молодості, коли діти ростуть і хочуть батьків, ми проводимо тут. А потім, як час пробіжить, діти підростуть і будуть думати про свої особисті проблеми»…
В спокійній душевній розмові за чашкою кави в невеликій таверні Сетубала вимальовується картина емігрантського життя. Думки цієї сім’ї знаходять відгук у моїй душі: «Ми поважаємо Португалію, вдячні їй за підтримку та допомогу. Але серцем і душею ми там, в Україні. Яким би проблематичним не було життя в ній. Там наші діти, рідні і близькі, наш дім і наша сім’я».
Пишу ці рядки з теплотою та великою повагою до цієї сім’ї. Хочу, щоб їм добре жилося у цьому світі білому. Бажаю їм здоров’я, плідної та вдалої праці на португальській землі і радісного повернення додому.
Щасти вам, Миколо і Наталю!
Вересень 2007р. Монтадо (Португалія).
ID:
422903
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.05.2013 13:34:52
© дата внесення змiн: 05.05.2013 13:34:52
автор: Сетубальський
Вкажіть причину вашої скарги
|
