Одного разу мене запитали:
« А як ти уявляєш своє життя?
І людей у ньому?»
Життя – це автобус. Ти прямуєш від початкової станції до кінцевої, від точки A до точки Z. До тебе в автобус сідають різні люди, вони поряд певний коротко - чи довготривалий відрізок часу. Дехто тебе дратує і ти не дочекаєшся, коли він зійде на наступній автостанції, декого ти не хочеш відпускати на точці В і тримаєш декілька станцій біля себе.
Але так чи інакше вони йдуть… Є такі, що були поряд спочатку, а потім пішли. А є такі, що підсіли до твого автобусу щойно, але тобі хочеться їх протримати на сидіннях до точки Z. Є ті, що впливають на рух твого маршруту, через них заїжджаєш у якусь забиту глибинку або у велике, сповнене динамікою руху місто.
Прямую я в своєму автобусі... І, здається, я тільки відправилась у подорож життям. А так багато було тих, хто зійшов на першій же автостанції; тих, через кого довелось вибиратись із болота, тих, хто змусив літати птахою в небі. Чого я хочу в житті? Я лиш хочу таких, хто б тримав за руку на різких поворотах, сміявся разом зі мною, і головне - їхав зі мною до кінця.
оригінальна проза.
