День перший
Кімната стояла порожньою, і вся її пустота тиснула на неї. Вона – дівчина з кучерявим волоссям і такими ж кучерявими думками, чекала променів сонця. П’ята ранку і ось уже через скло у віконній рамі було помітно проблиски сіроти неба.
«Невже сьогодні знов день без сонця? Але ж ця коробка з голосами, яку люди називають телевізором обіцяла сонце - подумала вона. – Знов все намарно. Завжди я чекаю того, хто не приходить. Чекати свята Нового Року і чекати того,хто не приходить – це, повірте мені, різні речі. Бо Новий Рік буде, а той,хто не приходить навряд чи».
Бурмочучи собі під ніс якусь пісню, пішла на балкон наповнити легені димом. Вирішила випити цього дешево-гіркого чорного чаю і лягти поспати.
День другий
Прокинулась. Секунд п’ять думок в голові не було, і було добре. Потім нахлинуло знов…
Треба йти в Університет…
- - Чому ти така щаслива?
- - Дякую. – вона відповіла, як їй здавалось, достатньо і продовжувала посміхатись, бо це єдине, що колись вона робила справді добре і щиро, а зараз слово «щиро» втратило свій зміст.
День третій
Зараз вже перша дня. Йти в холодну кімнату гуртожитку, де немає нічого поїсти, чи піти в парк?
Там гарно, особливо буднього дня, коли шматочок лісу не заповнюють постаті людей.
День четвертий
Гуртожиток. Кажуть, там весело. Так і є. Її дівчата такі різні, так ж і дружні.
- - Ти поїж може. Я там кашу зварила.
- - Добре. Дякую.
Насипати кашу в тарілку – це щось цікаве. От взяти дві тарілки – маленьку і велику. Одну й ту ж саму кількість каші кладемо на дві тарілки і що ми бачимо? Коли тарілка маленька, то каші здається на ній так багато. А коли велика, то так мало. От так буває і з стосунками між людьми. Одна і та ж людина, а її дії можуть сприйматись по-різному. Комусь – забагато, комусь – мало. А вчинки одні й ті ж.
День п’ятий
Її вечір плавно переходив у ніч. Саме в цей час до неї приходила муза і вона починала творити. Щоб то не було – малюнки, віршики…
Сьогодні буде малювати дівчину-пташку. Птаха буде літати на небі і бачити сонце. Те сонце, що так хотіла бачити кучерява.
Вона не дочекалась… Знову… Але цього разу все по – іншому. Їй уже ані боляче, ані страшно, вже нічого не бентежить її серце в оголеній грудній порожнині.
Все що наповнювало її – це пустота. Всеохоплююча порожнеча, що мала намір захопити її всю. Вона цьому не опиралась. З цими відчуттями і лягла спати.
День Шостий
Знову проспала, схопила рушника, натягнула халат, побігла в душ. Потім заварила знову дешево-гіркого чаю. Зібралась. І підійшла до дверей балкону, що показували будинки зліва і прямо, а Дніпро було справа.
І раптом на її обличчі з’явилась посмішка. У будинку напроти у віконних шибках відбивалось воно. Те, чого вона так довго чекала – яскраво-сонячні промені. Кучерява зрозуміла, що чекала вона насправді не того, хто не приходить, не сонця,а шукала вона повернення себе. Веселої, щирої, сонячно-кучерявої дівчини з очима теплими на дотик кольору.
А ще був сніг. Ще осінь не думала закінчуватись, а на вулиці сніг. Ось так буває!
Шостий день осені. Не за рахунком календаря, а за локонами волосся. Нехай він просто енний для когось, а для неї від прекрасно шостий.
