Стоїть село – навколо ліс і стави,
Дві церкви, білі хати і садки.
Потрапив в це село я через справи
І цілий день провів тут залюбки.
Спочатку школа – діти, педагоги;
Бібліотека, фельдшер, дитсадок…
І так по троху мене несли ноги
В хатину де живе старий дідок.
Живе не сам, а поруч зі старою,
Вже майже вік, без 30-ти років.
Дітей підняли та онуків двоє,
І пережили старшого з синів.
« Важке життя пройшов, війну і далі…
В колгоспі працювали на землі.
Були дипломи, грамоти, медалі…
Я керував сільрадою в селі.» -
Дід говорив, стара весь час мовчала,
Недочувала та ще й добре так.
Та час від часу діда научала –
«Стань рівно, або вирівняй піджак.
Не суй в кишені руки, бо зашию,
Постав їх на коліна, як сидиш,
Іди рівніше та не горби шию.
Ти що хіба не бачиш як стоїш?»
В старої голос генеральський, важкий,
Що навіть я злякався тих наук.
Старий розповідав, що жили тяжко,
Так працювали, що не чули рук.
Побудували школу, хлів і ферму,
До комунізму правда не дійшли,
Горілки випив за життя цистерну.
«Ти пишеш, синку? Ні це не пиши.»
Замислився старий, присів на стула
І так сказав, як підсумок підбив –
«Стара усе життя доярка була…
А я начальник був, я не робив.»
Нажаль таких, як дід тепер немає,
Тепер начальники у груди себе б’ють,
Коли їх про досягнення питають
Вони працюють, сіють, пашуть, жнуть.
Кладуть податок на дощі і роси
Та роблять план по снігу, як зима
Все під рукою у сучасних босів
Лиш самокритики нажаль у них нема.
Чудово! 
Вірш 
