В повітрі пахне солодким дощем і до дурману хочеться кохання. Пянкого, яскравого, пристрасного і справжнього. А крапельки наспівують мелодію і я як задумана птаха сиджу на віконечку милуюся барвами, які стікають по вітражі і мрію. Я дуже люблю дощ. Так це теж кохання. Хтось любить цукерки, а я дощ. Він тамує в мені гарячковитість і я поринаю у далеку мандрівку сну.
Хочеться кохання такого, яке ніхто не бачив і не відчував; такого від якого виростають крила. Торкатися руки того хто поруч, зазирати в глибину його очей та спробувати цілунок трояндових уст. Мрії, мрії. Хочеться відключити буденність, викреслити всі непотрібні ілюзії та здолати тишу своїми почуттями. Покласти небо до ніг та дістати зірку з нього, взяти собі на згадку ніжні пестощі краплинок дощу. Пройти по кольорам веселки і віднайти барви для себе.
Як я хочу, щоб прийшло кохання, накрило мене хвилею свого божевілля і віднесло далеко з цього підвіконня за яким танцюючи вальс крапає намисто та співає вітер колискову для серця. Хочу знати, що таке тебе кохати і що відчуваєш коли тебе люблять. О, ці божевільні виткані мрії. Боже, як я хочу зустріти його, віддати частинку свого життя, подарувати посмішку устам, збагнути невідоме і тремтіти від щастя, що він є. Бо коли закінчиться дощ я бігатиму по озерцям його крапель, відпущу свій корабель бажань і чекатиму, що ось, ось прийде те почутття, яке важко описати. Як писав Купрін : " І тоді коли заграла мелодія вона зрозуміла, що через все її життя пройшла справжня любов, яка нечекає нагороди і яка повторюється раз на тисячу років".
