|
Частина І. «Страшна звістка»
Затягнулося небо грозою.
В моїм серці сум і печаль.
Сірий дощ впав на землю. Сльозою
Мої очі наповнились. В даль
Відходить мій розум. З тобою
Мені добре було та на жаль –
Ти тепер уже не зі мною
Й моє серце наповнює біль.
Того вечора і справді лило наче із відра. Гроза несамовито стукала по шибках вікон, котрі і без того добряче дрижали від сильного грому. Ну а сліпучі блискавки, розколюючи навпіл темряву, все ніяк не давали заснути.
В кімнаті було тепло і затишно. Привабливий камін додавав їй особливої чарівності. Світло жовто-гарячого вогню розливалося кімнатою і цим самим створювало отой, здавалося б нічим непорушний, затишок. Потріскування в каміні, нещодавно підкинутих, дров, - мов звуковий інструмент, акомпонуючий мерехтливому танцю вогню. І так гармонійно звучало це все і виглядало на фоні грози за вікном. А та, так і прагнула увірватися крізь тоненькі дзвінкі шибки і порушити цю гармонію затишку. Час від часу однотонне тепле освітлення кімнати змінювалося раптовими білими спалахами від блискавки, котра, наче той потужний прожектор, лише на якісь короткі миті дозволяла розгледіти кімнату всю її красу та зазирнути у найпотаємніші закутки.
А розгледіти можна було не багато. Поряд з каміном, під стіною, стояла етажерка зі старими книгами; кілька журналів було хаотично розкидано на спеціальному журнальному столику, що стояв біля дивану. Навпроти величаво животів уже не новий телевізор. На столі під вікном височіла настільна лампа, а поруч із нею стояв графін із водою. Інша половина столу була закладена баночками з фарбами, а також не важко було помітити склянку із кісточками та пензлями. Одразу ж коло столу гордо виструнчився мольберт, на котрому у своєму творчому розгарі красувалася розпочата робота митця, а стіни кімнати приємно дихали пейзажами, натюрмортами, портретами... Усе вказувало на те, що тут мешкає художник.
А сам митець на ймення Віктор, непорушно сидів у широкому м’якому кріслі і замислено дивився у грозове вікно. Його очі були широко розплющені і не заплющувались навіть тоді, коли у вікні з’являлася сліпуча блискавка чи гучно гуркотів грім. Його чорні брови, мов широкі смуги, періодично опускалися на повіки, цим самим додаючи ще більшої задумливості обличчю. Риси обличчя говорили самі за себе: «Я художник.., я творча натура.., я захоплююсь усім прекрасним...»
Він сидів і пильно вдивлявся в грозу. Аж раптом його широкі й тендітні, ніби жіночі, губи злегка скривилися, а з очей покотилися струмочки гірких сліз. Схиливши в зажурі заплакану голову собі на груди, Віктор поринув у жахливі спогади вчорашнього дня.
«Я повертався додому зі своїм собакою Роккі. На годиннику було близько 18 години. Я завжди в цей час вигулюю його. Ми поспішали, оскільки по небу звідусіль збиралися темні хмари. Липневе сонце сильно припікало. Повітря було гарячим і задушливим, а в далині уже чутно було, що гримить. Усе вказувало на те, що незабаром пройде добрячий дощ. Мій собака висолопив язика і важко дихав. Я й сам відчував страшенну спрагу: у горлі пересохло, а з чола горохами котився піт. За якусь мить на дворі раптово посутиніло: чорні грозові хмари заслонили палюче сонце і, нарешті, в моє обличчя війнуло прохолодою, а невдовзі моє розпашіле лице відчуло на собі перші краплини дощу. Мої втомлені і дещо сполохані раптовою переміною погоди очі, не могли не помітити, як на видноколі, наче розкололося небо... Блискавка жилою ударила вниз і через декілька секунд прогуркотіла громом. Роккі почало трусити – він страшенно боїться грози. Ми йшли поспіхом, боячись намокнути. І коли я зрозумів, що додому вже не далеко, вирішив відчипити повідок і дозволити Роккі віддалитися від себе.
Додому ми добігли вчасно, тому що тільки-но я зачинив за нами двері, як із неба пролилося рясним дощем. Переодягнувшись у домашнє я погодував Роккі, котрий одразу ж втомлено розлігся під теплий камін і невдовзі заснув. Повечерявши сам, я наблизився до вікна, злегка помішуючи ложечкою та посьорбуючи гарячий чай. Я вдивлявся в грозу..., проте мою пильну увагу раптово відірвав телефонний дзвінок, що приніс мені того вечора – жахливу звістку. Подзвонив власник однієї картинної галереї, в якій знаходилося кілька моїх найкращих робіт. Там незабаром мала відбутися виставка картин молодих художників. Я одразу ж відчув у його голосі збентеження та страх. На моє питання «Що трапилось?!», - він довго мовчав, підбираючи потрібні слова. Та коли я вкотре поставив йому запитання «В чім річ?!» і що саме його так бентежить, - той важким, сумним тоном промовив:
- ...Картини.., вони.., вони всі – згоріли...
Я був шокований почутим! Не міг в це повірити! З того, що він іще говорив, я зрозумів тільки те, що одна із тих грозових блискавиць влучила у високе старе дерево, що росло просто біля самої галереї. Воно упало на споруду, що і стало причиною трагедії. Вся галерея, а вона ж сама по собі була старовинною та, що найгірше, дерев’яною - згоріла до тла. Отямився після того, коли в трубці вже лунали короткі гудки. Я не знав: плакати мені, чи істерично сміятися? Мої роботи, моїх найкращих десять картин – згоріли!.. Вони були на той час для мене всім – єдиною надією, шансом долучитися до списків художників сучасників, поряд з картинами яких мали висіти й мої. То мав бути мій дебют – серед вже доволі знатних авторів. Та мабуть так розпорядилася «пані Доля».
Так, доля і справді зле пожартувала з нього. Віктор важко переживав цю не легку втрату. Він страждав: ридав зболілою від горя душею, як небо ридало грозою – тією самою грозою, яку він на віки прокляв.
Ті картини були його дітьми, рідними кровинками, у кожну з яких він вклав був часточку своєї душі. Того вечора йому хотілося померти. Віктор уявляв в своїй творчій голові загибель тих своїх полотен і подумував про загибель власну.
Перед очима Віктора раптом пробігли останніх три роки його життя – саме стільки часу він затратив на написання цих творів, роботу над кожним з яких він пригадував мало не до найменшої дрібниці. Нещасний художник любив їх понад усе... Проте була та одна-єдина, найрідніша його серцю любов, його картина, з якою нашого героя пов’язувало чимало особистого. І назва була цій картині – «МЕТЕЛИК».
ID:
391551
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.01.2013 13:14:24
© дата внесення змiн: 16.09.2014 13:44:11
автор: Бойчук Роман
Вкажіть причину вашої скарги
|