І зникла тінь, і сонце стало...
І так було мені замало
того проміння, що горить.
Отого жару, що не спить
в моєму серці вже від віку
і сипле жалю ще без ліку
і мовчить.
Болить.
Душа нутрує і скрегоче,
І вирватись на волю хоче…
Та з серцем разом полетіти,
Залитись полум’ям, згоріти…
І попелом десь опівночі
лягти. Укрити свої очі
у сні.
Та ні.
Вогнем світитимусь нетлінно,
щоб знищити вже докорінно
вар’ятів челядь і отару
людей. Які немов татари
чигають на легку поживу.
І захистити матір сиву
Од них.
Лихих.
Повстати проти отупіння,
Розплутати своє коріння
І Роду відродити силу.
Розправити могутні крила –
прямісінько аж до Ярила
у вись.
Нестись.
Лягти в обійми Світовида –
А потім до Перуна-діда
уклін понести. І Дажбогу
встелити шаною дорогу,
щоб наш нарід з колін підняти.
Та ворогів порозганяти
У кутки.
На віки!
