Одного прекрасного дня ти розумієш, що усе тебе «дістало» - усе те, що приземлює, прив’язує та забирає тупо час на непотрібні речі. Тебе примушують думати над тими речами,які насправді не мають ніякого значення навіть для тих, хто це примушує робити . ні, все це безглуздя у будь-якому разі.
За вікном осінь, і здається, вже зовсім не золота, як полюбляють тепер казати. Мрячка, що сиплеться з неба, волога земля під ногами – це трішечки щастя в звичайний буденний день.
Я люблю гуляти в таку погоду, щоб інші навіть не сміли носа випхнути зі своїх комірок , кабінетів (чи офісів як тепер модно казати). Буденність дратує мене, як і кожного хто відчуває жахливе відчуття скованих крил у такий час.
Жити з 8.00 і до 17.00, щоб нарешті вибігти назовні та глибоко вдихнути повітря легенями, заповняючи ним кожну клітинку себе – ось найзаповітніша ціль на фоні буденності…сірої,нестерпної буденності.
Регулярно дивлюся на годинника: як же він повільно відраховує час! А з іншого боку усі оці понівечене буденністю хвилини – це цеглинки життя. Але якось марно вони витрачаються, чи то інші щасливіші будучи нездатними помислити яким жалюгідним існуванням є насправді те, що вони звуть величним словом «життя»!
Можливо це осіння хандра чи депресія, і щоб її позбутися (бодай на годинку чи пару годин) треба з’їсти щось смачне (о, мої улюблені солодощі), але чесно зізнатися, немає на це грошей. Мимолітні задоволення шлунку! Внаслідок зловживання солодощів бувають проблеми з зубами і не тільки… Та це не та думка,яка здатна відігнати від мене бажання поїсти солодкого. Якщо я схочу їх з’їсти, я з’їм їх попри всіляку інформацію про небезпеку. Але…не тепер.
Повертаюся думками в те приміщення, де я є наразі. Не подається ця замкненість. Та хіба тільки приміщення так сковує свободу? Дні стають коротшими, суцільна темрява поступово наступає, відбираючи секунди, хвилинки та години Світла. Ці відрізки часу передаються під владу Темряві. Вранці – темно, ввечері –темно. Життя у темряві це хоч і звична річ для маси., але не для мене…
Та темрява ззовні не буває страшнішою за ту, що всередині людей. Від цієї пітьми інколи ще й тхне неприємно. То розкладаються людські чесноти, мабуть.
Коли я пишу рядки ( а вони так швидко лягають на віртуальний папір) , то я відчуваю себе трошки звільненою від усього оцього гніту. Я просто себе звеселяю, що я вмію писати свої думки. А їх так багато! От чорт, чому я раніше так не писала, виливаючи свої помисли журби у рядки? Можливо, з цього б щось вийшло. Або ще неодмінно вийде.
