Не поспішаючи зовсім з хати виходило сонце
В білій прозорій білизні, змоченій в першій росі,
Хто ж до найсправжнього щастя не доторкнутися зможе –
Тільки виходило сонце вже від весни не для всіх.
Стукало в вікна раніше, там, де не бачили зорі,
Бачили, та не чекали, може, хоча б не її,
Вітер наповнив легені вірою й сповна любові:
«Стукай, де чутимеш серце, слухай, що йде від душі».
Вийшла на темне подвір’я, стало тихенько на ганку,
Руки підняла до неба: «дякую дуже за те,
Що дочекалося сонце першого в світі світанку»
Щось тріпотіло у грудях: «так,вже знайшла. вже моє»…
