Замовкла й я... у тишу задивилась...
Що впала ніжним шелестом в траву,
Росинки вигравали, небом вмились,
Важку струснувши купіль дощову.
А я стояла вражена красою...
Природа усміхалась й наяву
Вбирала спрагло водяні сувої
З калюж небесну воду зоряну.
Стікали з листя крапельки намистом,
Докапувала стишено гроза.
Звелась веселка барвами над містом.
Щаслива мить, а в ній щаслива я!
Веселка
Ох і вигравала вона у міріадах крапель, які піднімав фонтан у вись, ховалася у вітті верб і знову барвилась на сонці. Подумалося…Небесна райдуга – це гармонія кольорів, які , плавно переходять один від одного і, об’єднуючись, народжують пісню неба, залишаючи на землі останній музичний акорд. Це краса барв неба і землі, що наче перевеслом, з’єднала їх воєдино. Так і людська доля завжди у пошуках своєї половинки, щоб об’єднати в свою земну веселку кохання: любов і красу, вірність і силу.
Зачарована таким дивом я не зразу помітила жінку, яка теж підсіла на лавку і задивилась на небесну красу. Розговорилися, виглядаючи серед мокрого віття визначену Господом гаму кольорів, мабуть, вона і спонукала жінку до сповіді.
… Усі завжди казали Тетяні, що вона красива. І весело поглядаючи у дзеркало, вона і собі усміхалася: красива. І коли прийшла пора вибору судженого, шукала найкрасивішого. А як зустріла, закохалася до безтями. І, здавалося, що їхнє подружнє життя – небесна веселка, наповнена всіма відтінками світлих і теплих кольорів, гармонія душі і тіла, великого і прекрасного почуття. Народила сина. Щоденно створювала затишок у домі, чекала коханого чоловіка і, втішаючись коханням, розквітала.
Та в її веселку щастя вплелася зрада і потихеньку затьмарювала світлу гаму її подружнього життя. Тетяна не вірила натякам сусідок (мабуть, заздрять її любові). Та коли зрада загорнулася в її постіль і Тетяна оторопіло дивилася на чужу жінку у своєму ліжку, лише тоді відчула, як розсипається на друзки її вигадана веселка. І тільки єдиний її колір зради струменить і вражає серце. З того дня Тетяна залишилася самотньою жінкою з п’ятирічним сином. А найкрасивіший її обранець, зневажливо вигукнувши, що її не любить, зник з життя назавжди. Дні стали одноманітними, сірими і безнадійними, затишок поступився хатньому безладдю, а щоденний погляд сина (батьковими очима) спустошував і краяв душу жінки. Вона ніколи раніше не помічала, заклопотана у сімейних справах, самотніх жінок. І тільки тепер, зустрічаючись з їхніми поглядами, розуміла смуток покинутих і зраджених – вони не пломеніли іскорками радості і любові, що переповнювали жіноче серце, а виражали самотність і зневіру. Тепер вона заздрила подружнім парам. Коли ж таке щастя зустрічала, низько опускала очі, бо їй здавалося, що весь світ знає про її самотність. Таку ж себе і побачила Тетяна, якось зазирнувши у дзеркало. Стомлена щоденними запитаннями, вона дивилася на себе і не впізнавала. Це були хвилини розгубленості. І відповіді на них вона шукала і не знаходила. Ночі стали днями, дні вимушеною суєтою. Часто плакалося. Коли ж… душа не плаче, вже – кричить,
А сльози болю заливають очі,
То так застукала безвихідності мить –
В мої жіночі і самотні ночі. Знову плакалося…
Жіночі долі такі схожі, коли ввірвалось до них нещастя. І саме воно вибиває жінку із життєвої колії і не зразу дає отямитись. Щоб побачити себе іншою, щасливою, Тетяна почала перебирати свої фотографії. Та чомусь до рук потрапила саме ця, яку вона завжди ховала. Її ніхто не повинен бачити. Бо саме на ній, зненацька, спіймали її слабкість і незахищеність. Вони були у її непевному усміху, що кричав і плакав німотою самотності. Мить Тетяна дивилась на неї непорушно. Та біль, що пронизував обличчя на фотографії, шмагнув її серце. “Це я?.. Такою стала від зради і зневіри?..” Жінка на фото викликала зневагу до себе. Тетяна розсердилася, піднялася, розправила плечі, підібрала опущені куточки губ і усміхнулася кароокими очима. Згорнула, крім останньої, всі фотографії докупи. Це пам’ять життя, яке вже пройшло. А нове я буду будувати сама. Я сильна і допомагатиме мені в цьому ось ця фотографія. Це була її остання мить розпуки і слабкості.
Жінка народжувалась вдруге і вже не впізнавали її, і лише вночі ще підступала жіноча самотність і безпросвітна німота долі. Та про це ніхто не знав. Тетяна, усміхаючись, ішла новим життям успішної жінки: зустрічала (вже) сина зі школи, відтворила чарівний затишок у домі, поспішала на роботу, творила кар’єру, спілкувалася з колегами і друзями. І скрізь Тетяна не зрадила своєму кредо - “я сильна”. І з часом самотні ночі ставали спокоєм і відпочинком, у просторі яких було місце її мріям.
Красу і її жіночність помітили всі. Дехто радів за неї, інші випробовували її серце. Зорепадом линули пропозиції від залицяльників. Затишна двокімнатна квартира, добробут, вихований, вже дорослий (семикласник) син, і вродлива ніжна жінка – так вабили чоловіче товариство. Та Тетяна вже пройшла таку дорогу і заволодіти її серцем було важко. Спроби залицяльників розбивалися об нову веселку Тетяниної любові, яка складалася тільки зі світлого і великого почуття вірності. І потрібно вплести в це почуття свою любов, повагу, порядність, безкорисливість і відданість. Важко осягнути красу Тетяниної веселки любові та вона вірить, що серед зорепаду її шанувальників обов’язково з’явиться зірка. Можливо, не найкрасивіша, але своїм сяйвом, теплом і вірністю відігріє понівечену душу жінки, відродить велику любов, що випромінюється усіма кольорами веселки. Вірить… Ще ж не осінь.
Скільком жінкам (швидше - одиноким) цей твір додасть упевненості і бажання щось змінювати у житті.. Таню, ти майтриня прози (в тому числі).. бо ти ВЗАГАЛІ МАЙСТРИНЯ СЛОВА!!
...веселка Тетяниної любові ... складалася зі світлого і і великого почуття вірності. ...вона вірить, що зірка...своїм сяйвом, теплом і вірністю відігріє понівечену душу жінки, відродить велику любов, що випромінюється усіма кольорами веселки. Вірить...
Прекрасний твір, драматичний і разом з тим оптимістичний, як і саме життя. Віра гори пересуває.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую щиро за пізню зустріч у моїй гостині, дуже Вам рада
Щось є в твоїй поезії таке глибоке заворожуюче рідне, про що точно написати не кожен може. О Боже, як це близько для мене,не дарма ж ми по одних стежках ходили, бо рідко яка не сходжена мною. Можливо і долі наші схожі.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я дуже вдячна за таке сприйняття моїх робіт і душевне відчуття
"Расставанье - маленькая смерть", нужно пережить утрату и найти в себе силы жить дальше... Таня, рассказ - и стихи. Просто нет слов, как хорошо, - и по эмоциям, и по языку! Браво!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна, Світлано, за візит і такий теплий коментар, це для мене важливо.
