Паленіють на столі гладіолуси. Царські квіти, пора цвітіння яких припадає у розпал літа. Довге яскраве суцвіття щоднини викидає надзвичайної краси квітку. Починаючи знизу ростка, кожний розцвіт, неначе по драбинці, піднімається вгору. І ось вже все стебельце у пишному вбранні. Різномаїття кольору небачене, ніби всю гаму сяйва, зібравши із неба та землі, випестили в таку гілку краси.
Віра хвилину тому їх принесла на оберемку і дбайливо розставила у вазах. Це, напевно, останній штрих у затишку її квартири, усміхнулася щасливо. Присіла біля квітів, озираючи помешкання. Ось те, до чого вона так довго йшла. Велика, простора, гарно умебльована трикімнатна квартира у центрі міста... і вона у ній сама. Була сама (діти обоє живуть у Києві), а ось через хвилину буде гість, можливо, саме він стане частинкою цього затишку. Замріялася....
Перше її кохання було стрімким і коротким, залишивши після себе маленьку Любину. Віра довго не могла отямитись. Дитину довелося піднімати самостійно. Та життя напружене емоціями, мріями, бажаннями. Наступний коханий навіть і не обіцяв одружитися. Куди ж з дитиною! А Віра так любила його, щиро приймала ласку, щедро відплачуючи відданістю. Жінка хотіла щастя і намагалася довести, що воно поруч, і саме воно в її руках. Не хотіла такого татуся Любина, яка швидко підростала, вже розуміючи, що справжнього батька в неї так і не буде. І справді не було, зате поруч вже викрикувала Санька, яку до безмежжя полюбила дівчинка. Вони неначе зрослися і відтоді були скрізь тільки разом. Оберігали одна одну, доглядалися самостійно. А Вірине кохання вщент згасло одного вечора, коли Олег, згорнувши у чемодан свої пожитки, прорік останні у їхньому житті слова.
- Дістала твоя сірість і «бідота». Не вичухатися, сама тягни таке «кохання».
І Віра сама гасала по різних роботах, аби хоч якось «тягнути» свою маленьку дівочу сім'ю. Криком кричала її душа: «Витягну, обов'язково витягну. На зло тобі». Про спавжнє кохання вже і не мріяла, зрозумівши, що з таким приданим воно не заведеться, а лише додасть ще одну дитину. «Щастя зрадило нам», - виспівувала щемливо пісня. Це якраз про неї. Закрила своє серце і, зціпивши зуби, несла важку ношу. А діти зростали, неначе дві гидкі качечки, нерозторопні і чудні . Визирали з вікна їхньої маленької квартирки, видивляючись у подвір'я, де частенько хтось з сусідів пригощав «зголоднілих пташенят». Літечко любили найбільше, бо груші, вишні, абрикоси щедро падали додолу і для них. Вибігали маленькі, радо збираючи урожай, щасливі такому наїдку. Жили важкувато навіть не висміював ніхто Вірине життя. Співчували. А жінка працювала, працювала для дітей, а бідність все «визирала» з їхнього одягу, вигляду... Якусь мить Вірі здалося, що це її вічний хрест – зубожіння і неприглядність. Відкинути розпач довелося. Виходу не було. Дітей одягала, як могла, а з них все більше і більше потішалися однокласники. І знову виручало літо. Діти майже не виходили з квартири, а щоб чимось зайняти час, вони з радістю читали. Мама приносила з бібліотеки різні книги. Прибираючи там ввечері, просила їх на кілька днів. А дочкам все стверджувала.
- Читайте, навчайтеся і ми обов'язково зловимо удачу. Ось побачите!
І дівчата вірили. Кожного вечора вони розповідали всі прочитані літературні новинки. Всебічні знання дітей з часом помітили і в школі. Олімпіади, конкурси, успішні перемоги змінили ставлення до дівчат навіть у вчителів. Віра раділа за своїх «неприглядних каченяток». Обидві закінчили школу з відзнакою. Дівчатами пишалися всі сусіди. Та коли Любина вступила в Київський університет, ніхто не міг повірити. Навчалася відмінно. Та важко було з житлом, грошей таки не мала. Віра розривалася. Легше стало, коли і менша Санюта теж долучилася до столиці. Гроші, передачі йшли в одні двері. Дівчата, знову були разом: жили і навчалися. Хто їх питав, як їм жилося, адже грошей знову було обмаль. Ще рік, ще місяць, ще день. Втішали одна одну... і перемогли. Влаштувалися на роботу. Любина в банк, а Саня в магазин, продовжуючи навчання заочно. Удача таки змилувалася. За кілька років дівчат не впізнати. Мали гарний вигляд, добрий заробіток. Щедро допомагали матері. Не вірилося ні самій Вірі, ні сусідам, ні знайомим, що сім'я таки вилюдніла. В місті часто можна було зустріти екстравагантну жінку із сяючим поглядом. Віра була щаслива дітьми, хорошою роботою, квартирою, яку нещодавно придбала. «Що ще потрібно її душі?» - якось себе запитала. «Нічого! Все є». А колега, ніби вгадавши її думки, додала.
- Тобі б, Віро, ще справжнього кохання до всього».
Віра, сумно посміхнулася
- Було, правда, несправжнє і аж два.
До цієї розмови повернулися ще не раз.
- Знаєш Вірочко, у мене є для тебе класний кавалер. Тільки не відпирайся своїм нещасливим коханням. Що про нього згадувати. Ось я тебе познайомлю з теж самотнім чоловіком. Прагне затишку, втомився від негараздів життєвих, шукає жінку, що вміє любити.
- Ех, Марино, не вірю я в справжнє почуття. Та й пізно, адже в кожного з нас своє минуле, яке таки стоятиме поруч. Ну , є ж в нього, а чи була напевно, теж сім'я? Хіба ж легко з цим розминутися?
- Ні, подруго, не було в нього сім'ї, самотній король. Була колись жінка, але, як казав, з бідністю повінчана. А хотілося справжнього добробуту, домашнього затишку. Тому і не зв'язав руки сімейними вузлами. Жив легко, стрімко. А зараз хоче жіночої турботи, ласки, домашньої злагоди. Ось такої, як у тебе. Бо ж таки літа його вже полудневі. Це колега мого чоловіка. Давай, на нього подивимось разом. Ось запроси нас до гостини, приурочивши до якоїсь події. А чи й не сподобається часом?
Такі розмови повторювалися безліч разів і Віра здалася. І врешті… Знайомство сьогодні. Дорога довга, але, можливо, вона веде до щастя. До жіночого щастя.
Двері, повеселівши, закликали господиню піднятися. Віра, вгамовуючи схвильоване серце, простувала назустріч долі. І доля приберегла їй новий сюрприз. На порозі із червоними гладіолусами стояв Олег. Не поєднувалися прекрасні квіти з легковажним і пристаркуватим альфонсом. «Щастя знову зрадило нам…», - прошептали думки в щілинки нашвидкуруч тісно причинених дверей, де так і залишився розгублений рожевий гладіолус. Ні, не сюди придибало щастя. Щастя знову зрадило…
ID:
357105
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.08.2012 15:53:18
© дата внесення змiн: 13.08.2012 15:53:18
автор: Тетяна Луківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
