Залишилось менше 24 годин. Годинник безсердечно продовжує рух. Стрілки циферблату непомітно пересуваються. Хочеться закричати. Ти розкриваєш рота,але виходить лиш пар. Голосу не чути, проте в середині все тріщить від крику: кожен міліметр твоєї шкіри,кожен нерв і м’яз просто розривається в унісон з твоїми бажаннями.
Менше 24 годин до чого? До чергової умовності,нав’язаної недалеким суспільством? Воно поділило наше життя на роки, наші роки на місяці, місяці на тижні,а ті на дні,які в свою чергу воно не забуло пошматувати на години, хвилини і секунди. І ось залишається менше 24 годин, менше 1440 хвилин і значно менше 86400 секунд. « Може побігти, так буде швидше….»-думаєш ти. але кожен рух мусить має свій пункт призначення. Якщо не відбулось переміщення – не відбулось руху. А пересуватись (насправді ,а не просто переставляти ногами) майже нікому з нас не вдалось. Ми всі залишились на одній і ті й ж відмітці старт, і не має ніякого значення чи цей старт відбувся в центрі Парижу чи на окраїнах Чернігова. Ми всі недалекі. Ми всі відшліфовані і покриті лаком суспільної думки і нав’язаних цінностей.
Мої легені вбиті сигаретним димом і вихлопними газами міста. Я можу це зупинити,врятувати їх. Переїхати жити кудись в гори чи на якийсь маленький острів десь поблизу Греції, можу викинути пачку і більше ніколи не робити цих заїжджених рухів за траєкторією попільничка – губи і з кінцевою станцією рак.
Мої дороги вже всім давно відомі, мої звички більш нікого не здивують, всі знають мої улюблені книги і кав’ярні, мої історії і жарти. Не треба бути мені близькою людиною,щоб знати про мене все. Я надто відкрита і довірлива. Достатньо викурити зі мною цигарку і випити чашечку ненависної мені чорної кави – і я ваша. З голови і до самісіньких кінчиків пальців. У мене більше нема секретів, я відкрита. Я прочитана.
