Коли вечірня свідомість змішується з цигарковим димом і попіл руйнує ідеальні пейзажі ми напідпитку крокуємо звичайними вулицями звичайного міста. От так просто, не пафосно наш вечір переростає у мою ніч. Хроніки спогадів засмучених перехожих тішать мене і змушують пришвидшити крок, аби не зустріти чиїхось очей. Декілька метрів і я в переповненому думками під’їзді. Напівтемрява накриває голову, плечі…а далі лише музика в плеєрі нишком бринить про вчорашній біль. І тихо спливає хвилина. Сплески крові у скронях. Стоп. Ідилію руйнує сусід:Вам на який поверх?- зацікавлено питає він.- Шостий. Як кажуть в метро: обережно двері зачиняються. Ліфт рушив угору. Шкода, що потужність замала і до неба нам не дотягнути… та і компанія не та.
До завтра, хвора уява.
До завтра, примітивні думки.
Добраніч, ліхтарі.
Я полетіла вниз до спорожнілих снів.
