Вони зустрілись зранку, чи у сні:
святий Петро і сивочолий старець.
На кріслі в різнобарв"ї орденів
висів мундир, а біля нього ранець -
вчорашні атрибути святкувань,
його і правнука, висіли вже без діла.
Святий Апостол мовчки оглядав
малу кімнатку і старече тіло.
Мовчав і він. Обидва знали ціль
цієї стрічі і її кінцівку.
" Мені пора?" - спитав... і відповів -
"Таки пора. Вже сил нема ніскільки.
Учора так без правнука б пропав
і до домівки вже би не доплентав.
Чому мовчиш ти, Петре? Щось добав.
Та що ти скажеш? Закінчилась рента!
Життя пробігло наче у кіно -
так кадр за кадром, не спинившись й миті.
Дитинство десь згубилося давно
у спогадах, а юність перерита,
покраяна війною на шматки,
і не стулити їх уже докупи.
Лиш спогади із мозку закутків
проміж атак, поранень адські муки.
Проміж тривог й недоспаних ночей,
проміж дроти колючі і траншеї,
проміж убитих друзів блиск очей,
помежи смерть, що вп"ялась у трахеї.
Оточення, жорстокії бої,
полон, концтабір, втеча і блукання
в густих лісах, де бродить хижий звір,
напівголодне дике існування.
І через фронт дорога до своїх,
і знов концтабір, і сибірські далі,
і смерть вождя, і через сльози сміх,
коли батьків побачив на вокзалі.
А потім повертали ордени
і вішали медалі ювілейні -
усе життя на рубежі війни
так й не вернувся з неї вже напевне.
" А чи грішив?" - спитав святий Петро.
" Є один гріх." - сказав, сховавши очі -
"То, як втікав з полону, у село
забрів я напівмертвий серед ночі.
Чужа родина в нім спасла життя,
перев"язали рани, відігріли,
а вчора їх на площі пострічав
і зустріч ця так підкосила тіло.
Впізнав у натовпі я молодицю ту,
що у селі мене порятувала,
а поряд з нею внуку у вінку
із транспарантом "Україні - слава!"
А я ішов в шерензі в орденах
і бачив очі, що свердлили душу.
(Її ж за мене німець в таборах
опісля втечі відбувать примусив.)
А син її був воїном УПА,
від нього залишилась тільки згадка
і немовля в невістки на руках,
що певно стало цій онуці батьком.
Я знав про те, та час був непростий -
самому ледь вдалося відхреститись.
Довчора лиш не думав, що в житті
нам доведеться десь-колись зустрітись."
"Не говорили?" - запитав Петро.
"Я всі слова у погляді побачив
і, наче босий наступив на скло,
вернувсь додому. Внука перестрашив,
бо запитав малий що то було,
чому я зблід і ледве тягну ноги.
А я згадав енкаведиське зло
і ті лихі етапнії дороги.
Згадав як сам карався і страждав,
і як зрікався правди у побоях.
Невже я слабшим із літами став
і жінка ця хоробріша як воїн?
Вона стояла на передовій,
а я під охороною в шерензі,
під брязкіт тих блискучих орденів
йшов проти неї. Тій, яка у смерті
мене буквально вирвала із рук!
Отак то, Петре, певно то знамення,
бо навіть вчора мій малий онук
мене повчив і нарозумив чемно.
Підбіг до них, з дівчам тим подружився
і обидвоє під оркестрів звук
мене вели додому. Я втомився
та тілом і душею враз потух.
Мені спокою погляд не давав,
бо думав так: як став уже солдатом -
то до кінця їх маю захищать,
а не у славі й орденах купатись.
То що - пора?" - спитав він у Петра.
"Та ні, живи поки не зрозумієш,
що для солдата істина одна -
служити тим, хто тільки правді вірить -
свому народу. Ким би ти не був,
як ти вояк - то не з дітьми й жінками,
а з тими, хто про правду вже забув
і затуливсь чужими прапорами."
Солдатом бути - не парадний стрій,
а доостанку, поки кров у жилах,
стояти завше на передовій
й тоді тебе вшанує Батьківщина!
ID:
336654
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 11.05.2012 15:49:55
© дата внесення змiн: 13.05.2012 19:48:48
автор: Борода
Вкажіть причину вашої скарги
|
