Чом, кохана, мовчиш? Я так хочу багато почути,
в мене вже наперед стільки різних до тебе питань:
про пташиний спориш, про суцвіття червоної рути,
про калиновий мед і коли розцвітає герань.
Говори, я прошу! Хоч би міг про те все прочитати,
але ти розкажи, то так мило, неначе весна
у краплинах дощу по шибках тарабанить до хати
і, неначе комиш, плете мрії в рогозових снах.
Розкажи про птахів, про лебідку оту одиноку,
щоб мені захотілося взяти тебе під крило,
повідай про батьків, про корисність суничного соку -
про усе говори, що ще буде і що вже було.
Наче спів солов"я, ті слова заколисують душу,
поленіють теплом, наче вогник в мільйон язичків,
та прошу тебе я - червоніти мене не примушуй,
лиш по-нашому мов, не каліч рідну мову батьків.
Бо на мові другій почуття вже втрачають всю силу,
що рожденне в землі - то на камені вже не росте,
перший же буревій те зламає, як ти б не просила,
те, що любе мені - у моїм лиш краю зацвіте.
Говори, говори! Хай підслухають те зоряниці,
нехай місяць старий капелюхом задує зірки.
Он вже промінь згори візерунки малює на лицях,
а мені так додому не хочеться, люба, іти.