Повісив сам собі на душу ошийник.
Мара застила мені очі,
а в горлі гніздиться любов.До джину.
П'ю жінок у них ховаючи пороки,
бо для музи моєї я брудний безхатько.
Вона залишила мені ліжко із куль на прощання.
Я сплю на тих кулях самотній,
а поки щоночі вмираю,у мене ціляться снайпери.
Може не кілька,а один,це напевно Бог.
Я не вірю у свою зневіру,втім розум все рве,і ридає,і рже тужливо.
Мій Бог беземоційна людина,
бо залазить у мою черепну коробку без гостинців.
Погрітись,помацати,одітись у чергове єство.Як в магазині...
Саме тому,я думаю,що Його не існує,
а в голову хтось інший вставля мікрочіпи.
Як думати,писати,що говорити.Я втрачаю свій вибір.Можливо.
Така індустрія.
Письменництво-хвороба.Я завжди був кволим.
Власноруч себе віддаю у раби охочим людям.
Вони у творах моїх ниючий м'яз взнають і по ньому б'ють.
Я ж задля них,задля мистецтва стою на кручі.Поруч критика залізного ліжка.
Без слів,без зойків,без розмов,
навпроти музи.
Ще одна картина алкоголю.
Життя-це марення п'яного.
Муза неначе в снігу троянда захована,
у пелюстках повитий гріх,
таким здається безневинним.
Без руху мушу устами її губ торкнутись,
бо рух-і ми впадемо у кохання.
Заборонене Богом бажання.
Ще трішки і натхнення поцілую,проте ошийник тягне мене вниз.
Я падаю в пітьму,її обличчя не взнаю.
У мозок преться божевілля,це 21-е століття.
Писменництво - хвороба коли нема мети,
Коли ми тішим душі пороком суєти.
Що знаємо про Бога, лиш множим марноту.
Химерами живемо і тліємо впусту.
Софі Кобе відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ні,письменництво це завжди хвороба,у деяких вона проходить за рік,у інших ніколи не проходить,особливо коли є мета,і коли письменник намагається пізнати суть речей)
